Чигирин: Столиця в центрі України

Остання книга відомого історика, професора Києво-Могилянської академії отця Юрія Мицика "Чигирин. Гетьманська столиця” ще глибше, ніж його попередні роботи про козацьку добу "Корсунь козацький”, "Уманський полк” та інші, розкриває феномен українського духу того незабутнього минулого.
Монографія цінна багатою документальною базою, що стосується нашого краю. Часто згадуються Крилів, Торговиця, Бірки, Чорний і Чутянський ліси, Інгул. Та, власне, й сам Чигирин довгий час, аж до створення 1954 року Черкаської області, входив до складу Кіровоградщини.
Давній Крилів (у межах сучасного Світловодська) присутній, наприклад, в описі турецького мандрівника і шпигуна XVII століття Евлії Челебі: "Це неприступна кам'яна фортеця на березі Дніпра. У її нижньому місті за урвистими ровами стоїть п'ять тисяч домів. Її правителем є запорозький гетьман. Він не підлягає ні Польщі, ні Москві, ані Криму. Місцеві мешканці — це натовп людей, які уникли шибениці, заблукали. Тут є декілька невеликих монастирів і торговельних рядів. Цей козацький народ називає річку Оз Дніпром. Садів у них мало, а виноградників немає взагалі”.
Зрозуміло, що навколо столиць завжди рояться дипломати, шпигуни, міжнародні авантюристи. Автор переконливо показує: така доля не обминула і нашого тепер загумінкового краю. Тут просили милостиню претенденти на польський, московський, кримський, молдавський трони. Звісно, такі матеріали мали конфіденційний характер, тому їх довго ховали за таємною завісою часу.
Героїчно-трагічні долі усього народу та його непересічних представників (Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка) постають з малознаних та невідомих документів, віднайдених дослідником у різних архівних сховищах. Скільки визначальних подій відбулося в межах нашої сучасної області, важко з'ясувати. Знаємо, що битва на Жовтих Водах стала початковою віхою для Богдана Хмельницького. А про переможне завершення її в урочищі Княжі Байраки (теперішнє село Попельнасте) знає не кожен.
Скажіть, де можна прочитати про сімейні таємниці й традиції, фрагменти генеалогій гетьманських і старшинських українських родів? Безліч разів згадувалося в джерелах, наприклад, про раптове й незрозуміле повернення Петра Дорошенка до Чигирина після перемоги над московитами під Котельвою. В козацьких літописах повідомлялося, ніби його дружина "скочила в гречку” з якимось молодиком, і гетьман, онук гетьмана Михайла Дорошенка, замість того, щоб дати блудниці коліном під зад, поспішив рятувати подружній союз. Тепер знаємо, що звали фатальну жінку Любов'ю. Вона була дочкою значного козака Павла Яненка-Хмельницького, племінницею великого Богдана. Звісно, що навіть гетьман повинен був зважати на родовиту повію. Чи не династичні зв'язки проглядаються в цьому епізоді?
Виявляється, той же Дорошенко карбував у полковому місті Торговиці (тепер селі) срібну монету. Старовинна Торговиця в часи Руїни була представлена Торговицьким полком, який на рівних з Уманським, Корсунським, Миргородським, Чигиринським, Полтавським та іншими полками творив нашу історію. Багато персоналій, скажімо, торговицький полковник Степан Щербина, крилівський сотник Серховецький, козаки Манжос, Хильченко, Ніс, – несподівано відкрилися зацікавленим нащадкам.
Багато секретних фактів зібрано Юрієм Мициком з часів Гайдамаччини, що трьома хвилями прокотилася нашим краєм. Гайдамаки діяли партизанськими методами і складали загрозу не тільки для Речі Посполитої, а й для Російської імперії, очільники яких розгледіли небезпеку в утворенні незалежної Української держави і не бажали поширення антикріпосницьких настроїв на свої території. Тому й діяли жорстокими, кривавими методами. Навіть сьогодні багато хто в Москві волів би мовчати про "подвиги” Кречетникова, Чорби, київських губернаторів та вінценосної Катерини ІІ.
Як бачимо, серйозний дослідник дає дороговкази тим, хто хоче продовжити вивчення свого краю. Дивно лише, чому деякі кіровоградські штатні й позаштатні історики та краєзнавці замість невиправдано перебільшеної уваги імперській епосі мало цікавляться своєю давнішою та й ріднішою історією? Адже ні в яке порівняння не йдуть земляні насипи фортеці святої Єлисавети до мурів крилівської твердині чи заслуги перед українством, скажімо, Михайла Кутузова перед Петром Дорошенком.
Леонід Багацький