|
|
 |
Каталог статей |
 |
На калиновому мосту
 У
2009 році виповнюється 10 років, як пішов з цього світу філософ,
патріот та будівельник мостів Степан Демидович Кожум’яка. Однак забути
про нього важко. Згадують про земляка не лише в Новомиргороді, але і в
Кіровограді.
Мости Степана Демидовича служать і будуть служити
людям. Тому почитайте публікацію 80-х років про того, хто їх зводив, і
згадайте його добрим словом.
-
Нас у сім’ї було семеро, - розповідає Степан Демидович, - двоє померло,
лишилось Самійло, Василь, а з сестер – Люба і Зінаїда. Батько, Демид
Якович, був чудовим городником, начитаною, ерудованою людиною. Раніш,
як відомо, біднякам важко було дати освіту своїм дітям, але батько
доклав зусиль, щоб ми навчились, город прилягав до берегів Великої
Висі, батьківські руки кожну грудочку чорнозему перетирали, всю площу
старанно угноювали, і овочі родили на славу. Отож з цибулі, часнику,
помідорів, баклажанів, що вважалися делікатесом, ми і жили…
Та
ось помер поміщик Цвєтков. Новомиргородці, мабуть, і досі пам’ятають
школу Цвєткова. У нього була чудова бібліотека. І ось з Єлисаветграда
приїздить одного разу пристав, щоб продати з аукціону цю книгозбірню.
Молоточок, який в його руці увесь час підіймався після оголошення ціни,
заворожив батька, і він назвав цифру, більше якої не посмів назвати
ніхто, і молоточок рішуче і остаточно стукнув по столику.
Новомиргородські
багатії перезиралися, хто здивовано, а хто злякано: "Де Демид Якович
візьме стільки грошей?" Довелось продати корову, телицю, решту позичати
у торговельників, але величезне книжкове багатство привезли до двору
Кожум’якіних.
Так книга з раннього дитинства входила в життя
його братів і сестер і – в його. Книга пробудила любов до всього
красивого і корисного, навчила мислити вільно, розковано, розкріпостила
його дух тоді, коли він навчався, утверджувався як людина. Російська
класична література, твори прогресивних письменників Заходу, твори Т.Г.
Шевченка, І.Я. Франка, М.М. Коцюбинського, багатьох інших він читав
запоєм і нині, коли йому не так багато лишилось дожити до століття, і
досі знає добре, деякі – напам’ять.
Закінчив початкову, потім
народну школу, після чого – вищі педагогічні курси. А там Одеський
університет, де шість років навчався на факультеті української мови і
літератури. Жадоба до знань у Степана Демидовича була невгамовна. Та
він ніколи не хизував тим, що знає, а намагався знати більше. Тож,
повернувшись додому в 1929 році, маючи диплом з відзнакою про
закінчення університету, пішов на вищі педагогічні курси, щоб,
навчаючись, поглиблювати свої знання. Дехто з колег почали сміятись,
вважаючи це за дивацтво.
Теорію соціалізму на курсах читав
Елембелум – людина без таланту і ґрунтовних знань. На одному з уроків
Кожем’якін, звертаючись до лектора, сказав:
- Те, що ви нам диктуєте
для конспекту, не те, що записувати – слухати соромно: це неперевершена
профанація і дискредитація самого предмету.
Ось звідси і пішли всі неприємності…
-
Отож, після тих неприємностей, які скінчилися остаточним вигнанням мене
з курсів, я дійшов висновку: гуманітарні науки – добре, але вони не для
мене, бо я щедрий на слова, а їх не люблять – особливо ті, хто вдає з
себе прогресивного, а насправді перетворився у бюрократа, рутинера.
Треба, думалось мені, щось практичніше обирати в житті. І я обрав: у
цей час у Харкові (тодішній столиці України) відкрився автодорожній
інститут.
На той час  познайомився
зі своєю майбутньою дружиною – Катериною Дмитрівною. Вона мала вищу
освіту, їздила в Швейцарію для вдосконалення англійської, німецької та
французької мов. У них була мрія – після закінчення навчання
одружитись. Але одного разу, коли до нього приїхали відвідати наречена
і сестра Люба, на вокзалі до них підійшов акуратно зодягнений у
цивільне чоловік і сказав йому: "Ви арештовані". Люба обурилась, але
голос Незнайомого був владний: "Вирок такий: або ви їдете в Йошкар-Олу
на три роки, або я вас відвезу". Як бачите, вирок без суда, без
розслідування, з’ясування складу злочину…
Чи варто говорити про
несподіваність цього арешту? Так Степан Кожем’якін "добровільно" поїхав
на заслання сам. Відбувши строк покарання, йому сказали: "У вас десять
мінусів", цебто жити не можна ні в Москві, ні в Ленінграді, ні навіть у
Новомиргороді. Тому місцем проживання обрав Черкаси.
Та свобода
була короткою. У 1949 році Кожем’якін знову був заарештований. Чотири
місяці просидів Степан Демидович у камері-одиначці, врешті
запротестував, вимагав у начальника в’язниці, щоб до нього прийшов
прокурор і дав пояснення, чому він ув’язнений, за які гріхи? Крім того,
через 15 днів мав бути суд, хай йому нададуть право виступити на суді.
Адже згідно Конституції СРСР 1936 року таке право – за ув’язненим. І,
як це не дивно, прокурор прийшов, вислухав і сказав: "Таке право ми вам
предоставимо". І "предоставили": через три дні Кожем’якін опинився в
Тобольську. Скрутно було, холодно, іноді тепломір сягав позначки 53°С
нижче нуля! Та витримав, ні разу не поморозився.
У 1953 році
помер Сталін. У 1954-му Степан Демидович вийшов на волю. Врятувало його
міцне, залізне здоров’я, дивовижна витримка та самодисципліна. Та ще
те, що він будував мости на Ангарі, адже під час весняного паводку їх
крига крушила, мов шкарлупу. Був випадок, коли голова виконкому райради
Борисов, чоловік добрий і гуманний, вихопив мішок з амоналом у
підривника Крижановського, сказавши: "Ось я й сам підірву кригу, бо її
зарешетило біля мосту" (колись і сам він був підривником), та сталося
непоправне: мішок з вибухівкою підхопила хвиля, що набігла і понесла до
середини мосту.
Вибух потряс повітря. Міст рухнув. Про фатальну
помилку Борисова ні Крижановський, ні Кожем’якін нікому не розповідали.
Уміння, енергія Кожем’якіна та хороше поводження Борисова допомогли:
новий міст було споруджено набагато раніше строку.
…А
потім мости почали крокувати по району та по місту – через роки, через
відстані, через відомчі бар’єри і бюрократизм осіб, які хоч і розуміли
значення хороших комунікацій, та не завжди допомагали досвідченому
мостобудівнику в постачанні необхідними матеріалами.
Правду
кажучи, вони самі сподівались на виняткову завзятість та пробивну
здатність характеру Кожем’якіна. А він сотні разів бував у Києві, у
міністерствах, главках, де службові особи говорили один одному:
"Відпустіть йому цементу, бо це такий чоловік, що не відстане". І
відпускали цемент, балки, перекриття, все, що необхідно.
Виросли
два мости в Новомиргороді та з Коробчиного через Вись міст проліг до
Рубаного мосту. Об’єднав два села… правлінню колгоспу імені Шевченка
він обійшовся в 364 тисячі карбованців. Коли приїхала авторитетна
комісія з Кіровограда, хтось з її членів сказав: "Побудували за півтора
року, а ми за цей час встигаємо лише документацію підготовити". Отже,
істина глаголить не лише устами дитини, а іноді – і бюрократа.
Тож
поміж ділом, буваючи в Києві, Кожем’якін клопочеться про видання
словника мостобудівників, збирає усну народну творчість, оберігає від
засмічення нашу рідну мову. Чи не тому в часи застою декому здавалося,
що це вело діда Степана небезпечною стежиною вузького українського
націоналізму? Та це далеко не так. Адже люблячи всім серцем Шевченка,
він схиляється і перед Пушкіним, Толстим, Міцкевичем, Шекспіром, Гюго,
недарма володіє, досить вільно, кількома європейськими мовами.
 Так,
він надзвичайно любить і високо цінує великого Кобзаря. Кожного року в
день його народження їде до Канева, відвідує Чернечу гору і на могилу
покладає вінок на знак глибокої пошани та невмирущої любові до
нього,Кожного року в день його народження їде до Канева, відвідує
Чернечу гору і на могилу покладає вінок на знак глибокої пошани та
невмирущої любові до нього, не дивно, дехто навіть з інтелігенції
вважав це тоді за націоналізм, дивацтво. Але зовсім не так, бо в такому
поклонінні та схилянні перед борцем-революціонером – демократом, крім
гордості за великого національного поета, захоплення його мудрістю та
мужністю, нічого не було. Щоправда, тривале ув’язнення наклало свій
відбиток, і йому іноді здавалось, що в його нелегкій долі винні ті, хто
вже занадто схиляються перед усім російським, хоч істинні росіяни тут
ні при чому.
І так він ступив на ту межу, яка в житті зветься
калиновим мостом. І от, якщо прослідкувати увесь життєвий шлях Степана
Демидовича, можна дійти висновку, що в нього були прогресивні погляди
на ідеї з точки зору нашого часу, але в ту пору він не міг знайти себе,
як і шляхи для їх реалізації, подолати ті труднощі та перешкоди, що
поставали на його шляху. Причиною цього була, насамперед, гарячковість
його характеру, що породжувало і нестійкість поглядів та переконань.
Все це, а також ув’язнення не дали можливості розкритися його неабияким
здібностям та таланту. Стає прикро за нелегку, але по-своєму цікаву
долю людини…
Районна газета "Новомиргородщина", автор – В. Шульга
|
| Категорія: Мої статті | Додав: graf (17.02.2010)
|
| Переглядів: 528
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
 |
Copyright MyCorp © 2024 |
 |
|
|
