Чи могла бути православна земля «диким полем» ?   Ця байка немає під собою ніякого підґрунтя. Густо заселеність центральної України підтверджує наявність сіл та великих церковних приходів. Є документальні підтвердження та перелік храмів на території нинішньої  Кіровоградської області. Церкви були і укріпленнями на випадок нападу ворогів. Точні списки згаданого є в збірнику документів ХVІІІ сторіччя під редакцією Анатолія Пивовара «Поселення задніпровських місць до утворення Нової Сербії».

 Така укріплена церква, що була храмом та слугувала захистком  була і  на околиці нинішнього Кіровограда, в тій його частині що нині зветься Лелеківкою. Вона  єдина з навколишніх будівель витримала останню татарську облогу, коли під проводом хана Керим-Гірея на початку грудня 1769 року кримські татари налетіли на територію центральної  України.

Академік Йоган Гільденштедт, котрий проїжджав через певний час після спустошувального набігу 6 червня 1774 року через Лелеківку, відмітив у дорожньому щоденнику єдину вцілілу після татар будівлю — цегляну церкву. Однак це була не перша культова споруда тут. Її дерев'яна попередниця існувала вже в 1756 році, бо саме тоді із Успенської церкви села Дмитрівки Переяславська єпархія перевела сюди настоятелем священика Івана Левицького.

  Зрозуміло, що церква немислима на пустищі... Якщо миряни її будують, це значить, що є нездолана віра, але і набрався достатній контингент люду та утворився приход. В урочищі Лелеківка на той час зосередилися населені пункти Піски, Димурівка, Бесарабія, Руський Край, Матня, Ближні Байраки, Крем'янече, Маніжжя. До цього ж  церковного приходу тяжіли села Високі Байраки, Обознівка, Северинка, Мамайка. Якраз у межах Маніжжя, за переказами, і знаходилася та перша дерев'яна церква. Назва Маніжжя, за переказами,  прийшла з часів першої хвилі Гайдамаччини (1730), коли козаки тут проводили кавалерійські вишколи. Назва Лелеківка з'явилася після закладання Якимом Лелекою слободи Інгульської біля Матні та Ближніх Байраків. Сам осадчий Яким був підпрапорним Миргородського полку і вихідцем з Цибулівської сотні. Про це пишуть краєзнавці, але за документами знайденими Анатолієм Пивоваром значиться у 1752 році серед посполитих Цибульовської свободи графа Олексія Розумовського, тобто гетьмана лівобережного. Інших Лелек в цибулівському переписі не значиться. В реєстрах того року значаться Матвій Лелека в підпоможних піших козаках села Стецівки.

Містечко Лелеківка (його ще раніше називали Інгульською слободою) також потрапило під розграбування. І якби не надміцні стіни храму, то наслідки були б куди страшніші. Тут сховалися місцеві мешканці з домашнім скарбом та худобою. Доречно буде за матеріалами барона Тотта  збагнути, що являло собою тодішнє містечко. В Аджамці, наприклад, містилося від 800 до 900 хат. Тут за найскромнішими підрахунками мешкало до чотирьох тисяч люду. Можна припустити, що не меншими були Лелеківка та Цибулів.

Дерев'яна церква кілька разів горіла і відновлювалася, доки в кінці XIX століття її не доконав час. Цегляна знищена у воєнно-мирний проміжок середини – кінця сорокових років XX-го.

  Ця висока споруда, як і годиться храмові домінувала на найвищому лелеківському пагорбі, що називався Бесарабією, у давнину була помітна на відстані за два десятки кілометрів. Це якраз від неї дивився малий Тарас Шевченко на Єлисаветград, коли примандрував з чумаками в наші краї. Вони встигли на Семенівський ярмарок, що розгортав свої торгові ряди у вересні. Епізод відобразився в російськомовній повісті Тараса Шевченка "Наймичка”...

  Тарас у свої десять років уже вмів читати. Отже, на грубому дубовому одвірку лелеківської церкви (бо про неї йде мова) бачив вирізаний давній напис, де сповіщалося, що вона збудована в ім'я Святої Трійці в 1766 році. Те ж саме писав Дмитро Яворницький через сімдесят років по тому у своїй головній праці "Історія запорозьких козаків”. Історик не дав розгорнутого опису споруди, але детально розповів про іншу  козацьку церкву-фортецю в селі  Кисляківці того ж Єлисаветградського повіту. Опис кисляківської твердині (1772) майже повністю співпадає зі старою фотографією лелеківської за малою різницею — кисляківська була  змурована з дикого каменю, а лелеківська збудована з цегли.

  Ті ж масивні двометрової товщини стіни без архітектурного декору з вузькими вікнами-бійницями, таке саме планування. Двоповерхова дзвіниця, мов фортечна вежа, та  міцні двері-ворота для вільного в'їзду гужових хур із запасами на випадок ворожого нападу.

   Про події останнього татарського набігу розповідає французький найманець у кримській армії барон Тотт: "Керим-Гірей повелів мурзам утворити загін із трьохсот вершників, котрі повинні із заходом сонця напасти на фортецю Св. Єлисавети, щоб тримати гарнізон у стані оборони. Цей добірний загін, єдиний, в якому моральна енергія переважала фізичний занепад сил, захопив полонених під самою фортецею і забезпечив успіх усієї кампанії”. Постраждали навколишні містечка Цибулів, Аджамка та інші. Усього тоді було випалено 150 сіл на вузькій тридцятикілометровій смузі вздовж Інгулу. Глибина проникнення  татарських загонів сягала п'ятдесяти кілометрів.

  Стосовно густоти заселення Кучмані, як  у козацьку добу називалася місцевість у верхів'ях Інгулу, барон Тотт свідчив про спалені 150 сіл у смузі 30 на 50 кілометрів. Якщо припустити, що в кожному селі проживало хоча б по 200 чоловік (30 хат). В підсумку виходить, що  на площі 1,5 тисячі квадратних кілометрів були оселі 30 тисяч селян та 10 тисяч мешканців трьох містечок. Разом виходить, що на сплюндрованій в останнє татарами території мешкало 40 тисяч населення. Подібна площа приблизно дорівнює площі Кіровоградського сільського району, що як раз розташований навколо Інгулу, то нині на цій площі разом з тією є Аджамкою проживає 36 000 мешканців у 76 селах, що навіть трохи менше ніж 240 років тому.. І ніхто не називає сільський район навколо обласного центру "диким полем”... Отакі жартівники «писали» нам раніше нашу історію, щоб повторювали, як папуги ці вигадки.