Є на вулиці Леніна, що в Кіровограді, місцина поруч із обласним краєзнавчим
музеєм і приміщенням банку, де на квітниках розміщено кам'яні скульптури, що
оселилися в місті після багатостолітнього стояння у степах України.
Серед шести скульптур п'ять – чоловічої статі. Усіх їх створили скіфи, їхній
вік – близько двох із половиною тисяч років. Витесані із граніту та гнейсу, до
сьогодні ще зберігають виразні риси облич та інші елементи – чоловічу косу,
кинджали, сокири, сагайдаки. Шоста скульптура – половецька середньовічна баба
із ракушняка. Набагато крихкіший матеріал з часом піддався впливові води,
сонця, морозу й вітру. Тому й не видно сьогодні на бабі притаманних їй жіночих
ознак та виразних рис обличчя. Цікаво було б глянути й на чотиритисячолітню
антропоморфну (із зображенням людини) стелу. Та знаходиться вона на території
музею. Зібрання скіфських скульптур у Кіровограді – найчисленніше із державних
в усій Україні.
Із шести зразків кам'яної пластики три перейшли у спадок музеєві від колекції
старожитностей (містилася в Єлисаветградському реальному училищі), зібраній у
19 столітті видатним місцевим істориком, археологом і етнографом Володимиром
Ястребовим. Інші три знайдено і передано в Кіровоград уже сучасними
археологами.
Цікаво буде знати, що кам'яні скульптури за канонами сучасної науки повинні
перебувати в закритому приміщенні або хоча б під навісом, аби сонце і вітер,
вода й мороз не руйнували їх. Можна висунути контраргумент: адже їх і витесано
на те, щоб вони стояли під відкритим небом! Це так, але стояти там більш-менш
неушкодженими вони можуть протягом століть, а відстояли від одного до чотирьох
(як антропоморфна стела) тисячоліть! Тож їхнє місце все ж – у сховку чи під
навісом. Тоді ними зможуть милуватися наші най-най-найбільш закинуті в майбутнє
нащадки.
Хто ж поставив скульптури на вулиці – усупереч вимогам науки? Ще за радянського
часу колишнього директора музею компартійні функціонери змусили винести їх на
світ Божий для загального огляду трудящим людом. Можна було б їх нині й занести
назад, та нікуди, бо приміщень музею катастрофічно не вистачає.
Насамкінець про те, задля чого взагалі давні наші попередники морочилися із
різьбленням цих-от скульптур. Науковці про їхнє призначення не мають спільної
думки. Одна із гіпотез стверджує, що вони були божествами, ідолами, яких
ставили обличчям на схід, аби зустрічали сонце, яке давні люди також вважали
божеством. Ідолам поклонялися, особливо мандрівники, які приносили їм жертву
(мастили кам'яні губи жиром), аби щастило в дорозі й у тій справі, яку вони
мали у нашому краї.
P.S.: Зважаючи на схильність українців до
плекання й відродження стародавніх обрядів, просимо не брати за приклад давніх
мандрівників. Нині найкращий спосіб досягнення успіху – щоденна праця до
сьомого поту. Або є інший варіант – щастя народитися в родині мільйонера чи
хоча б багатотисячонера...
