Поволі повертаються із небуття цікаві факти нашої історії та знаки козацької епохи краю. Нині поставлено прекрасний пам’ятник Івану Сірку в Торговиці, де він перебував тривалий час, відмічені пам’ятними знаками села Бірки, куди неодноразово приїздив Б. Хмельницький, та Цибулево, де загинув гайдамацький ватажок Марко Мамай, ім’ям якого названий Мамаїв Яр. А про що б могли повідати нащадкам топоніми: річка Мамайка і розташовані на ній села Велика й Мала Мамайка (нині перейменовані), чи той же Мамаїв курган біля села Каніж? Тотальна тенденція до перейменування за радянських часів, що породила десятки безглуздих Леніно-Ульяновок, Кіровок, Першотравенок, Красних Окон та ін., і нині сприяє витравленню з народної пам’яті слідів української історії.

Колись казали мудреці: «Пізнання речей – це їх називання». На мене дивиться з картини загадковий Козак Мамай. А під зображенням підпис: «Хоч дивись – не дивись, та ба не вгадаєш, відкіль я родом і як звали – нічичирк не взнаєш. А якого я роду, то всяк про те знає. Хто по світу ходить і долі шукає». Так і мій прадід сьомого коліна козак Сергій, за переказами родом з Ізмаїла, був сином багатого турка і простої української дівчини-служниці. Разом з іншими жителями міста – українцями, турками, молдаванами – захищав фортецю під час відомого штурму її російськими військами під командуванням Суворова і Кутузова. Після зруйнування Ізмаїлу втік у наші краї і разом з іншими біженцями поселився на Інгулі. Згодом поселення назвали Інгулець.

Щоб безпосередньо доторкнутись до живої козацької історії степової України, варто звернути увагу на топоніми, які вціліли і нині можуть багато розповісти допитливому краєзнавцю. Для цього пройдемося віртуальним маршрутом понад Інгулом від його витоку, який знаходиться недалеко від села Аврамівка Кіровоградського району, і до місця впадання в Інгул річки Березівки – на межі Кіровоградської та Миколаївської областей. Козацьких пам’яток тут збереглося багато, і з ними пов’язано чимало цікавих історій та легенд. Свого часу на вільних землях понад Інгулом, які ніколи не знали ні рабства ні кріпацтва, Д.Яворницький зафіксував наявність 17 козацьких зимівників до початку ХVІІІ ст.

Отже, перше село від витоку Інгулу – Аврамівка Кіровоградського району. На великому пагорбі посеред села стоїть кам’яний чотирикінцевий пелюстковий хрест, заввишки біля метра. Хто і коли його поставив – селяни не знають, та і напис на ньому настільки стерся, що прочитати його майже неможливо. Відвідавши це місце, я виявив, що коли на хрест падає бокове сонячне світло, рельєфний напис легко прочитується: «1794 г от майя 13 дня заспоки... душу раба божия…». Далі внизу на хресті, біля самої землі мало бути ім’я козака, але прочитати його я вже не зміг, хоча деякі сліди (канавки) від літер і простежувались. Отже, постає питання – хто похований в Аврамівці? Краєзнавець В. Босько висловлював думку, що, можливо, тут спочив козак Авраменко – засновник хутора, із якого згодом виросло село.

У збірнику «Українські народні пісні» (К,1967) є варіант знаної колись в цих краях пісні «Жила вдова Оврамиха», який закінчується словами: «Не плач, мати Оврамихо, не вдаряйсь в ворожки, поховали сина Овраменка в степу край дорожки». Коли стоїш і дивишся на цей унікальний старовинний козацький хрест, що заріс бур’яном в центрі села Аврамівка, то мимоволі думаєш – а якщо й справді ця пісня складена саме в цьому селі, а кам’яний хрест був виявом поваги односельців до козака? Адже найбільша сила народу – це його пам’ять. Без неї він ніхто, перекотиполе, «малорос», «неуказноє насєленіє», яке з утворенням імперської Новоросії у ХVІІІ ст. підлягало виселенню.

Тож чи не є ця пісня прекрасним приводом до впорядкування занедбаної козацької пам’ятки ХVІІІ століття, яку необхідно взяти на облік інспекцією по охороні пам’яток культури та історії? А за певного бажання жителів села цей унікальний для нашого краю козацький хрест міг би стати святинею, біля якої у День Козацького свята на Покрову вчителі місцевої школи могли б проводити урочистості та виховувати патріотизм у дітей, розповідаючи про героїчні сторінки історії України.

За свідченням історика ХІХ ст. В.Ястребова, назви сіл Завадівка та Лелеківка на Інгулі, котрі існували задовго до заснування фортеці св. Єлисавети, а нині входять в межі міста Кіровограда, – походять від імен засновників – запорожців Лелеки та Завади.

Біля села Олексіївки був зимівник відомого запорожця Москаленка. Ще недавно старожили пам’ятали старезну Москаленкову грушу, що росла в Москаленковій балці. Неподалік була криниця, яку згодом хтось засипав.

Нижче по Інгулу – село Сидорова Балка. Тут, у байраці, був зимівник запорожця Сидора, а поруч – Тонконога балка, названа ім’ям козака Тонконога.

Між крутих інгульських поворотів заховалось давнє село Лозоватка, засноване запорожцями, один з яких – Лозяний – мав тут велику пасіку.

Нижче за течією розташоване село Морквина. За свідченням В.Ястребова, про засновника зимівника, козака Моркву, існує справді легендарна розповідь. Поблизу козацького зимівника був гай. Одного разу вирушив туди Морква зі своїми наймитами нарубати дров. Тільки-но взялися за діло, як раптом накинувся на козака величезний полоз. Морква здушив його, але не міг зігнути, тому що змій спирався на хвіст. Кричить Морква наймитам, щоб рубали хвіст, але ті, незадоволені господарем за круте поводження з ними, залишили його в критичну хвилину. Довго боровся козак зі страшним змієм і нарешті задушив його, але й сам упав мертвий від напруження сил. Його зимівником заволодів відомий запорожець Климент Перепелиця (1750 р.н.), який жив у сусідньому Коротяку. Зимівник Коротяк і балка Коротяк названі за ім’ям ще одного запорожця Короткого, який поселився тут.

За переказами, Климент Перепелиця викопав скарб і розбагатів. А таке прізвище дістав за свою пристрасть до ловлі перепелів, на яку частенько вирушав з торбинкою через плече. За іншою версією, кличка ця була дана ще одному із його дідів запорожцями, як насмішка за малий зріст, що в нього в степу, як в перепела, тільки голова виглядала з високої трави. Проте він, як і його дружина, вирізнявся надзвичайною огрядністю та помпезністю. Старожили розповідали, що в свята, для урочистого прибуття до церкви, яка знаходилась напроти їхнього будинку, він завжди запрягав пару волів.

На річці Сугоклея, недалеко від того місця, де вона впадає в Інгул, розташоване козацьке село Олексіївка, назване на честь поміщика Олексієва, котрий купив цю землю у Степана Євгеновича Залізняка. Як засвідчує історик В. Ястребов, на місці цього поселення раніше було село Сугоклей, в якому жили сім сімей козаків, в тому числі був тут і зимівник, що належав Григорію Залізняку, батькові відомого організатора Коліївщини Максима Залізняка. Тож, можливо, саме тут і народився легендарний ватажок гайдамаччини, адже енциклопедії гіпотетично називають кілька інших сіл можливого народження Максима.

У кінці ХІХ ст. в Олексіївці один із старих дідів Петро Воловик повідав В.Ястребову історію, яка пов’язана з родом Залізняків. Він розповідав про одного з нащадків Залізняка – Ярему, який з падінням Запорожжя пішов на Кубань. Ярема, повернувшись у своє село, привіз риби в подарунок бабці Петра, яку знав ще дівчиною і яка жила по сусідству. Він побув кілька днів у селі, а потім витягнув з-під підлоги свого бурдюга бочечку золота і повернувся на Кубань.

Цікаво, що недалеко від Олексіївки є курган, який називають Залізнякова могила(!). Цікава і приваблива для краєзнавців пам’ятка – живий свідок легендарної історії степу. Чи діждеться вона своїх туристів? Хоча вже зараз потребує захисту від байдужих орендарів.

Напроти села Седнєво понад Інгулом на високих скелях є Паліїва Скеля, названа за ім’ям легендарного козака Семена Палія. За переказами, ще сто років тому на ній бачили «закопчені камені» – сліди існування тут кабиці (печі), на якій Палій нібито «сидів сиднем» і варив куліш. А поруч знаходиться розлога Філонова балка, над якою колись був зимівник запорожця Філона.

Паралельно річці Інгул через Кіровоградщину неквапливо протікає річка-сусідка Інгулу – Інгулець, на мальовничих берегах якої у ХVІІ-ХVІІІ ст. також масово селилися запорожці. Є і тут унікальні козацькі пам’ятки. Усі, хто цікавиться історією, прагнуть відвідати козацьку могилу біля села Савівки (Іскрівки) у Петрівському районі. Серед мальовничих приінгулецьких кам’яних схилів увагу привертає кам’яний 12-кінцевий хрест витонченої форми (так званий «хрещатий»). Верхній малий хрест додатково позначений ще й косим врізним хрестом. Уже сам його розмір наводить на думку, що поховано тут аж ніяк не рядового козака.

Підходимо ближче і читаємо напис на хресті, виконаний врізним шрифтом: «Здесь почивает Раб Божий Савва Самодрига Капитан Войск Запорожжи куреня Пашковского преставился 1783 года». Можливо, цей Сава і є засновником сусіднього села Савівки? Деякі селяни вважають, що тут поховано відомого Саву Чалого. Того самого ватажка гайдамаків, якого дещо пізніше стратили його ж побратими за зраду і за знищення козацької фортеці на Бузі – Гарду. Саме Чалий, найнявшись за добру платню на службу до поляків, став найнебезпечнішим ворогом гайдамаків у нашому краї, адже він добре знав розміщення гайдамацьких станів у лісах та їх тактику боротьби. Про ці події кобзарі склали відому думу: «Гей був у Січі старий козак на прізвище Чалий, Вигодував сина Саву козакам на славу».

Степова річка Інгул у давні часи була потужною водяною перепоною для будь-якого війська. Не дивно, що в долинах річок, котрі впадали в Інгул, селилися наші предки, формуючи степовий ареал. Не на пустому місці виникали і розбудовувалися відомі нам сучасні степові поселення. Не на пустому місці з’явилася і набирає сил ідея створення в Приінгуллі етнопарку «Степова Долина». Місце, обране для Етнопарку на околиці села Покровського Кіровоградського району, має свою історію і свої таємниці, вивчити і розгадати які нам ще належить. Бо історія людей – то не тільки предмет для наукового вивчення, а й для розумного наслідування. А знаючи, хто ми є і чиї ми діти, зробімо так, щоб наступним поколінням українців не довелося воскрешати свою історію з небуття.

Олександр Босий,