За набої в стінах Софії,

За прокляту скруту Крут

Хай московське серце Росії

Половецькі пси роздеруть!

Це прокляття принца крові, онука потомственного козака та Чорногорської принцеси, поета, адьютанта начальника штабу УНР, поручика Євгена Маланюка має палахкотіти в серці і думці кожного українця, і насамперед молодого українця!

Бо саме на молодь України аристократ духу, син таврійських степів (народився на Херсонщині, тепер Кіровоградщина, 20 січня 1897 року), щирий послідовник заповітів Великого Тараса, і покладав найбільшу надію. Як кадровий офіцер, поручик Маланюк болісно сприймав нерішучість керівництва тодішньої Української народної республіки, розпуск армії Центральною Радою, різанину в столиці, котру вчинив живодер, полковник Муравйов, після захоплення Києва, коли вбивали людину лише за те, що вона була одягнута у вишиванку.  У своїх віршах, що палахкотять люттю проти московитської дикої „галичі”,  він закликає боротися з ворогом його ж методами, бо не час плакати і молитися, а пора діяти:

„...не молитви, не плач до неба –

Свячений ніж! – оце нам треба...”

Поет розуміє, що доки існує ота „скажена галич”, оті стерв’ятники, чорні круки, московити, доти Україні не бути незалежною. Тому й закликає „вбивай, ґвалтуй скажену галич!”, і жени ту „галич” далі за Муром(татарське місто на схід від Москви), подалі від українських, слов’янських, кордонів... Кохаючи до самої смерті одну-єдину жінку, Євген Маланюк всього себе, весь свій талан кинув на вівтар служіння Батьківщині. Свою любов до Батьківщини він не посмів ділити навіть з коханою жінкою. Він безмежно ненавидів головного ворога України – Московію і так же безмежно любив Україну, і жертовно їй служив. Нижче подаємо скорочений варіант його ессе, написаного 26 січня 1941 року у Празі до роковин подвигу Крутян. В Празі, між іншим, він та його дружина прожили більшу частину свого життя. Жили поруч, але жили разом лише рік, хоча жодне не мало окремо родини. Згоріли вогнем Прометея заради Вітчизни, без вагань і ворожінь та озирань на те, що з цього приводу скаже ліниво-ситий Захід, чи дикунсько-печерний північний Схід!..

 Євген Маланюк
КРУТИ – НАРОДИНИ НОВОГО УКРАЇНЦЯ

 Наші національні свята взагалі невеселі. Почасти це залежить від психіко-релігійного менталітету українців. Бо, на приклад, панахида чи голосіння, особливо мистецьке, нам припадає більше до душі, до нашого естетичного смаку, аніж найбільш радісна весільна пісня. Спомин про героїчну подію, коли й виникає де інде, то він завжди пов’язаний з традиційним зітханням, або неодмінно „прикритий китайкою”. Хтось з молодих публіцистів, наших уже часів, підносив питання: чому у нас святкують Полтаву і Берестечко, а не Жовті Води чи Конотоп?..

 Чому ми виокремлюємо з доби 1917-1918 років – не Київський арсенал чи Мотовилівку, а саме неодмінно Крути. Чомусь ми твердо знаємо, що князь Олег умер від гадюки і, що з черепа князя Святослава Завойовника печенізький князь зробив собі чару, але уже слабше пам’ятаємо про щит Олега на  брамі Царграда, і що Святослав і справді був забитий, але саме під час творення імперії – від Тьмутаракання до Болгарії. Ми захоплюємося „Словом о полку Ігоревім”, особливо плачем Ярославни, але забуваємо при тім, що це є твір пронизаний нотою упадку Київської Великої держави.  Що цей твір фактично оспівує поразку тої держави! В цьому творі лише відблиски колишньої могутності.

В нашій історії були перемоги і поразки, причому число поразок не переважало числа перемог, але наша пам’ять зберегла спогади насамперед про поразки. Так у лірично-чуйній ментальності народу вкорінювався природній смуток. Сприяла ще цьому вразлива національна етика з її вірою в універсальну правду і в абстрактну справедливість, в священну силу права. Історична ментальність і психіка народу не схильні до метаморфоз. Варто лише про це знати, направляти і виправляти.

Явище Крут не вписується у властивість національної психіки. Історично – це трагічний епізод нашої військової операції з оборони Бахмацького вузла – Конотоп-Київ на станції Крути 29 січня 1918 року через тиждень після оголошення 4-го Універсалу, який змусив ворога відкрити карти і перейти до нормального воєнного наступу на Україну. Українське військо, в тім числі і національні війська, були створені з імперських військ, у яких велася більшовицька пропаганда. А тому під Крути було відправлено найсильніших, а може єдині боєздатні частини  – юнаків Військової школи імені Богдана Хмельницького та студентсько-гімназійний курінь. Фактично це була сотня, що увійшла в історію, як головний Герой Крут. Сотня трималася, як могла, поки в Києві не почався путч. В тилу опинився збільшовичений полк, що по іронії долі носив ім’я Тараса Шевченка. В бою загинуло 250 воїнів. Чота, що складалася з 50-и осіб, при відступі, натрапила на сильно переважаючий загін матросів і нерівному бою була переколота багнетами.  Сотня мала затримати Муравйова для переговорів у Бересті і це завдання сотня виконала. Крути без сумніву є і будуть однією з найвеличніших легенд нашої нації. Народна мудрість і національний геній, – ця найвища земна справедливість, – творячи свої легенди і міфи, ніколи щодо вибору тої події не помиляється. Не помилилася вона й випадку Крут.

Національна еліта того часу (1917-1918 ( як і сьогоднішня теж,І.Л.)) складалася з інтелектуалів імперії. В своїй низовій частині – це був національний інтелект при надмірі емоцій. В верхах – це були слабкі особи з майже завмерлими національними ознаками, при хворобливому над-розвитку чисто російського інтелектуалізму. Її пам’ять, приспана Петербургом, не сягала далі одного-двох поколінь. Історична пам’ять цієї еліти була убогішою ніж у народу, який принаймні пам’ятав ще часи Коліївщини, на Херсонщині ще зберігав прадідівські шаблі й мушкети. Еліта 1917 року, що силою обставин стала Проводом Нації, рухалася поволі, думала ще повільніше, а тому фактично не була справжнім Проводом, і народні маси протягом дорогоцінних днів 1917 року залишалися без керівництва. Вірніше, маси самі вели за собою той ”провід”, який ще й упирався. Провід лише опритомнювався, національно усвідомлювався. Але не через знання, яке коріниться в крові і роді, а через знання вичитане з книжок. Еліта тих років політично ділилася на лівих і правих: соціалістів і комуністів та так званих демократів, які вели між собою паперову, або словесну війни. На терезах національної вартості між яким-небудь Винниченком з одного боку і, припустім, Лизогубом, не було ніякої різниці. Один був таким собі спізнілим  імперським письменником, малоросійським Горьким, другий був дещо провінційним достойником тієї імперії, – кандидатом на ліберального губернатора.

Псевдо-політична боротьба політичних небіжчиків продовжується й досі в їх мертво народженій молоді. Єдине, що їх гальванізує – це, либонь, спільна для всіх псевдо-партій ненависть до націоналізму. Ненависть, зрештою,  цілком зрозуміла й історично виправдана. (Ці слова поета цілком впевнено можемо застосувати щодо оцінки сучасної „української” псевдо-еліти, І.Л).

Еліті 1917-х років бракувало самостійного морального напруження. Цю недугу не можна відносити на рахунок вікової деморалізації в умовах імперії російського типу. Це гріх первородний, або дуже давній. Як стверджує документ тих днів: „...Події не застали нас свідомими своєї мети, членами української нації, а імперськими громадянами українського походження...Керівні діячі наші боялися навіть думки про самостійність і все мріяли про спільний дах...Наші партії, всі до одної, були копіями московських партій. Ми поборювали царат, а не Росію...”(Володимир Дорошенко „Ювілей української революції”, ж-л „Дніпро”, 1928 рік.). Наставлена на лінію найменшого опору, пов’язана тисячами ниток з безнаціональною імперською, так званою інтелігенцією, і вважаючи ту інтелігенцію своєю, обов’язково як старшобратньою і союзною, вона(еліта) не уявляла що сталося і що має статися. Вона, як скаржився Микола Хвильовий, чекала диригентської палички з колишньої імперської столиці. Намагання Миколи Міхновського прищепити тій еліті мілітарний інстинкт – було голосом вопіющого в пустині.

Либонь з лона саме цієї еліти вийшло безмежно наївне на початку, і таке зловісно шкідливе пізніш, окреслення, як „українізація”, себто українізація України! гасло яке потім ворог використав проти українців. Ті діячі в державотворенні все зводили до мовно-костюмових проблем. Літературно-політична творчість цієї еліти – спершу аж чотири Універсали, на протязі коротких, але неповторно-дорогих місяців 1917 року, потім довготривалі відпочинки її політичного розуму, що мислив з чумацькою повільністю в той час, коли історія чвалувала козацьким конем. Четвертий Універсал був вирваний з її рук майже ґвалтом самою історією. І пригадуються слова одного з Універсалів: „Нас примусили творити свою долю...”

Тому епізод під Крутами, ще над не похованими трупами, став переростати в легенду в свідомості народу країни. Саме від Крутів, не тільки психологічно, а й хронологічно, започатковується в нашім житті тип нового українця, що уже намагається надавати проявам українських вартостей національного стилю. Формування новітньої української людини в національнім стилі почалося у військовій сфері. Є історичним фактом те, що Симон Петлюра на народного вождя виріс, власне, цим, а не іншим шляхом. Так само як дальший ріст і формування його, як вождя країни обумовлено становищем Головного Отамана, що безпосередньо діяв при армії. В процесі кристалізації української особистості покрутянського стилю, роль міцного каталізатора відіграли Січові стрільці. Це саме січові стрільці з Західних земель Батьківщини внесли мірило в хаотичність дій керівництва УНР, накреслили національні межі для „широких натур”. Це саме Січові  стрільці  доказали східно-українцям, що військова маса може обійтися без золотих погонів та занадто довгих шликів. На тлі сірості й каліцтва, січовики дали нам такі постаті як Чернігівський Ангел, статечну селянську постать Отамана Зеленого, інтелектуал Симона Петлюри, що став синонімом керівництва, Проводу. Це образ полковника Коновальця, це полтавці Мішковський, Удовиченко, шведський нащадок Сінклер, Василь Тютюник, молодий інтелігентний начальник штабу Андрій Мельник.

І коли українській історії суджено буде зробити новий скачок у незнане, але бажане майбуття, коли Провидіння подасть свій знак, от тоді думка мільйонів полетить сама собою, власне, до цієї галяреї постатей недавнього збройного минулого. До тих, що вмерли і світять нам творячи живу нерозривність історично-національного процесу, до тих, що народилися в легенді Крут, що ту легенду своїми вчинками і своєю моральною висотою утверджують в сучасності і що моральний тягар цієї легенди матимуть відвагу і силу нести в майбутнє!

P.S. Мусимо додати, що за період майже сотні літ ситуація в Україні змінилася не в кращий бік – та ж кволість думки, та ж млявість і нерішучість в стосунках зі споконвічним ворогом, Московщиною. І та ж сама причина – маємо ту ж верхівку держави, уже в 21 столітті, що й УНР в 20-і роки минулого століття: малоросів, боягузливих лібералів, що з острахом поглядають на Москву! Але не лише на Москву...