| Саме так можна кваліфікувати монументи, що
залишились кіровоградцям у спадщину від комуністичного колоніального
режиму в кінці серпня 1991 року. Серед пам’ятників присвячених
українцям було всього два, а через 17 років з «дитячих захопленням»
можемо сказати , що вже аж три. В 1995 році до пам’ятників Шевченку та
Карпенку-Карому додалося повернення пам’ятника Богданові Хмельницькому.
Цікавим спостереженням журналістів встановлено, що до 1917 року в місті
не було жодного пам’ятника, якщо не рахувати рлгруддя Григоровичу на
Петро-Павлівському цвинтарі! Отакий «маленький Париж»… А потім, як з
рогу достатку, навздогінці за новими назвами вулиць з’явилися
пам’ятники Леніну, Сталіну, Кірову, «великому українцеві» Павліку
Морозову та цілій групі радянських анонімів: комсомолці,
воїнам-афганцям, міліціонерам, невідомій метері та невідомим солдатам.
І дуже багато розмов про увіковічення земляка Володимира Винниченка та
тиша про інші історичні особи пов’язані з краєм – Петром Калнишевським,
Іваном Сірком, Іваном Мазепою, Іваном Кармалюком, отаманами минулого
сторіччя Григорьєвим , Махном, Зеленим, Загороднім та іншими.
Поява пам’ятників у
місті лише після 1917 року говорить про те, що зовсім немає ніякої
історичних монументальних пам’яток вартих захисту та уваги. Тож ґвалт
за захист історії та культури насправді є проста мильна булька,
що діє на руки антиукраїнцям. Та бульбашки пішли з іншого боку.
«Нагнули місцевих бізнесменів» та назбирали грошей на пам’ятник
росіянину Пашутіну, створюють «общак» на пам’ятник Кутузову. Про все це
з непідробним «захопленням пишуть і деякі ЗМІ. Дивує в цій справі
навіть «позиція» «Голосу України», пише зовсім не про українське. І
нічого для українців… А в області крім Винниченка народилися ще і
Маланюк, Микитенко, Яновський, Степняк-Кравчинський, Шимановський,
Мейтус, Нейгауз, академік Тамм, художники Осмьоркін, Похітонов,
козачинський та інші . Жили і творили Семен Климовський, Володимир
Сосюра, Василь Сухомлинський, та багато інших.
Але йде час, рік за роком йде відлік рокам незалежності
України, але наша воля виглядає несправжньою та іграшковою. Вулиці
носять імена червоних катів українського народу, вулицями бігають ,
відчуваючи безкарність за минулі злочини комуністи, а на догляд за
монументами комуністичних ідолів ідуть гроші з кишені маленьких
пересічних українців. От і виходить, що живемо ми формально в
незалежній Україні, а практично в середині колоніальної пам’ятки, що з
усіх боків давить, пригнічує, ґвалтує розум, викривляє пам'ять.
По великому рахунку навколо зовсім
мало українського. Тотально з дня в день гальмується процес його
повернення та відродження. На перейменування, навіть вулиць, у влади,
що іноді, щоб в чомусь переконати нас, називає себе українською, нібито
немає грошей. Але ж збираються у Кіровограді гроші на пам’ятники
«великим українцям» Пашутіну та Кутузову. А завтра згадають ще
Суворова, Пугачова та ще когось та знову постукають до нас у двері з
протягнутим капелюхом… Анатолій Авдєєв, "Сурма"
|
