Другий референдум провели у  2000 році і знову місто не проголосувало за повернення  колоніальної назви. Всі три варіанти, якими були: Кіровоград, Єлісаветград та інша українська назва набрали менше  50% і всі близько 30%.  Першою у рейтингу була «незизначена бюлетенем» українська назва. Далі помовчавши три роки заговорили про це в кінці 2003 під ювілей міста, що планували відмічати наступного року.

 Але  спробу повного ривка в «єлісаветградській справі» зробили лише у нинішньому році. П’ять політичних сил ( по іронії долі, як співзвуччя п’ятої колони), серед яких: Партія регіонів, Народна партія, Ліберальна партія, НСНУ та БЮТ висунули ідею референдуму «без варіантів для українці». Як у старовинному анекдоті: даю тобі два варіанти – робити, як скажемо або обирати з двох варіатів. Придумали голосувати лише за Єлісаветград або Кіровоград, не визначившись з правописом першої назва. Інших варіантів вирішили нікому не давати, тим паче українцям… По-ізуїтськи мудро!

  Далі новому референдумі підспівали місцеві осередки ЄЦ та ХДПУ. Проти виступили лише ліві та праві, тобто національно-демократичні українські партії.

 А що ж українці, в плані національності та нової української назви міста? Вони майже двадцять років сперечаються не прийшовши до якоїсь спільної думки. Серед пропонованого такі нові назви, як Інгульськ, Тобілевичи, Златопіль, Центральноукраїнськ, Інгульськ, Вінниченківськ та інші. Згадуються і історичні топоніми частин міста та Кучманського шляху – Новокозачин, Кучмань, Кущівськ (від Кущівки), Великі Лелеки (від Лелеківки). Серед колись запропонованих жартома навіть були Новий Стамбул (на зло Москві) та Великі Ковбасюки ( як ознака безхребетності та любові до ковбаси).