Саме так – «стоголовою козацькою гідрою» – називала ватажків національно-визвольної боротьби українського народу налякана польська шляхта. Імена багатьох із них увійшли до історії Центральної України.

Періодом піднесення визвольного руху козаків та селян, спричиненого посиленням експлуатації народу з боку магнатів, а також національно-релігійним гнобленням, стали 20 – 30-ті роки ХVІІ століття. Козаки, чиїм домом була Запорозька Січ, не приховуючи симпатій до знедолених селян, приймали втікачів, приростаючи новими сотнями і куренями. Занепокоєна Польща для розправи з повстанцями 1625 року послала у Наддніпрянщину 30 тисяч карателів, до яких входили і німецькі найманці. Очолив військо коронний гетьман С.Конецпольський.

14 жовтня поляки підійшли до Крилова (це місто згадується ще в руських літописах ХІІ ст., було зруйноване татарами, відбудоване в ХVІ ст., тепер на його місці знаходиться Кременчуцьке водосховище на території Світловодського району) і розташувались над річкою Цибульник, неподалік від козацького табору. С.Конец- польський направив до запорозького гетьмана Марка Жмайла, який керував повстанцями, вимогу підкоритися і визнати рішення польського короля про скорочення козацького реєстру до п’яти тисяч осіб. Козаки відкинули цю вимогу, і 19 жовтня карателі розпочали штурм їхнього табору. Повстанці мужньо оборонялися, завдаючи прийдам великих втрат. Але збройна і чисельна перевага продовжувала залишатися на боці противника. Тому повстанці відійшли до озера Розсохуватого понад Дніпром, залишивши по дорозі застави, які, затримавши на деякий час просування ворога, гинули.

Вирішальна битва відбулася 21 жовтня біля озера Курукового (тепер – у складі Кременчука), де було знищено чимало кінноти й іноземної піхоти противника. Польське військо відступило. Значних втрат зазнали і повстанці. Після того, як козацька старшина скинула з гетьманства Марка Жмайла, було ухвалено Куруківську угоду. А на місці, де колись розташувався табір повстанців і відбулася перша битва з польським військом, згодом виникло поселення з козацькою назвою Табурище (тепер – у складі Світловодська).

Трагічно складалася доля керівників антипольських повстань у наступні десятиріччя. У 1635 році запорозький гетьман Іван Сулима зруйнував Кодацький замок і дійшов до Крилова, закликавши місцевих селян і міщан на боротьбу проти шляхти. Проте сили були нерівними. Сулима, який за хоробрість у боротьбі з турками мав золоту медаль від папи Павла, був страчений у Варшаві.

Подібна доля чекала і на гетьмана нереєстрового запорозького козацтва Пав- ла Бута (Павлюка). На початку ХVІІ століття він заснував населений пункт Бутівка (тепер – Павлиш Онуфріївського району). Двічі місцем дислокації війська, очолюваного Павлом Бутом, і неформальним центром повстання стає місто Крилов. Після виступу Чигиринського полку сюди прибули загони нереєстрових козаків з Київщини та Полтавщини. У серпні 1637 року в Крилові та навколишніх місцевостях діють повстанські загони П.Бута. Із цього міста він відрядив до Переяслава двотисячний загін на чолі з Карпом Скиданом та Семеном Биховцем. Але повстання було жорстоко придушене. Поляки поставили умову: видати козацьких керівників. Французький письменник Проспер Меріме зазначив, що "гетьман... Бут, прибувши до Польщі з охоронною грамотою, був тяжко покараний разом з кількома козацькими старшинами”. Хоча повстання зазнало поразки, наші краяни не припиняли боротьбу. Так, на початку 1638 року в околицях Крилова діяли запорозькі козаки, якими керував полковник Карпо Скидан. У червні його, тяжко пораненого під Жовною, схопили поляки.

Виступи перших десятиліть ХVІІ ст. підготували ґрунт для майбутньої національно-визвольної війни українського народу проти польського панування. Чимало наших земляків було серед перших добровольців у війську Богдана Хмельницького. До нього приєдналися повстанці, які навесні 1648 року згуртувалися в околицях Крилова. Символічно, що першу важливу перемогу козацького війська було здобуто на території нинішнього Олександрійського району. Саме тут перетнулися шляхи авангарду польського війська на чолі із сином коронного гетьмана Стефаном Потоцьким, яке прийшло з Черкас, і запорозьких загонів. Хмельницький, враховуючи гіркий досвід попередників, залучив собі в союзники ще й татар, оскільки розумів усю складність боротьби із регулярними польськими військами.

Повстанці розбили свій табір в урочищі Жовті Води (за 45 кілометрів від сучасної Олександрії). За козацьким звичаєм табір був побудований великим прямокутником, оперезаним шанцями і кількома рядами возів. З-поміж багатьох описів Жовтоводської битви наведемо уривок із літопису Самійла Величка: "Сам Хмельницький з Тугай-беєм і з усім кінним військом перетнув в іншому місці річку Жовту Воду й міцно вдарив на поляків, які виїхали проти нього зі своїх окопів. Поляки не встояли проти нього й години і, лігши на кілька тисяч трупів, з великим тріском і жахом ледве вскочили за свої окопи в обоз. Це сталося 5 травня... Ці перші нещастя й ця поразка поляків уселили в серця їхніх начальників дуже великий страх, вони навіть почали відчаюватися, що не вийдуть звідсіля живими. Одначе ще до вечора... вони спробували знову вступити в бій із Хмельницьким та Тугай-беєм. Цього разу вони втратили свого товариства півтори тисячі і були ввігнані шаблями назад до свого окопу, – багато з них дістали тоді біду й рани”.

Завершився розгром польського загону наступного дня  поблизу урочища Княжі Байраки (поруч сучасного села Попельнасте Олександрійського району). На відміну від супротивників, які неодноразово страчували повстанських ватажків, що потрапляли до Варшави, Богдан Хмельницький звелів полонених не кривдити, нагодувати та дати притулок у своєму таборі. У Жовтоводській битві сповна розкрився талант нового козацького полководця. Саме на теренах нашого краю виявились його стратегічні й тактичні здібності, військова хитрість і талант переможця. Ним вдало було використано тактику флангових обходів і засідки, застосовано артилерію. У тилу ворогів було викопано рівчаки і ями, куди були змушені відступати війська і важкі обози ворога.

Прикметно, що після перемоги Б.Хмельницького до його війська з Чигирина, Крилова й інших міст і сіл влилося дві тисячі добровольців, отже, й чимало наших краян взяли участь у черговій переможній битві проти поляків – під Корсунем. Звідси Хмельницький направив частину захоплених у двох битвах полонених і коштовності до Криму.

З трофеями, звичайно, було і військо Хмельницького. Залишили тут і кілька сотень полонених, які, згідно з тогочасними традиціями, обіцяли відкупитися.

Про перемогу козаків складалися численні історичні пісні:

    "Ой чи бач, ляше, як пан Хмельницький

    На Жовтім Піску підбився?

    Від нас, козаків, від нас, юнаків,

    Ні один ляшок не скрився”.

А в іншій пісні говорилося:

    "Не пий, Хмельницький, дуже тої Жовтої Води:

    Іде ляхів сорок тисяч хорошої вроди.

    А я ляхів не боюся і гадки не маю,

    За собою великую потугу я знаю”.

Не обминула народна пісня і коронного гетьмана Потоцького, він під Корсунем був узятий у полон і подарований козаками кримським союзникам, а його син, якого полонили у битві під Жовтими Водами тяжко пораненим, помер, висловивши його "біди” фрагментом пісні:

    "У першій війні на Жовтій Воді...

    Дався мені гетьман  Хмельницький

    Гаразд – добре знати.

    Буду його повік вічний пам’ятати”.

Із подіями визвольної війни пов’язані й інші території нашого краю. Зокрема, у 1648 році селянсько-козацьке військо Богдана Хмельницького проходило через згадану вже Бутівку, жителі якої приєднувалися до повстанців. У походах під проводом гетьмана брали участь мешканці Онуфріївки. У складі війська Б.Хмельницького діяв Торговицький (Торговиця відома ще з 1331 року, тепер – Новоархангельського району) полк, яким командував полковник Євфимій. На визволеній від поль- ської шляхти території відбувалися військово-адмі- ністративні зміни. Знаменитий Крилов увійшов до складу Чигиринського полку.

Хмельницький був власником земель на Тясмині, зокрема села Бірки. У 1652 році про нього згадує один із посланців до гетьмана, який прийшов для зустрічі з ним, але "гетьман зі своїм полком пішов з Чигирина в степ, на урочище Борок, не доїздячи Чорного Лісу... Приїхали до гетьманового табору в урочищі Борок. Писар Вигов- ський, взявши у них листа, велів чекати у шатрі для приїжджих... А гетьман того дня пішов з Борка далі річкою Тясмином, і з обозу їздив до татар...”.

Бірки згадуються і як пункт, звідки козацьке військо вирушало в походи на Поділля і Молдавію. Тут Б.Хмельницький чекав і на повернення своїх загонів. У 1653 році він під Бірками збирає військо для відсічі армії короля Казимира (того самого, який подарував Хмельницькому землі нинішньої Олександрівщини "з лісами Бовтишом і Нерубаєм”). До Бірок прибувають і посли від турецького султана та кримського хана для переговорів про умови союзницьких дій проти польської армії. Сподіваючись виграти час, Б.Хмельницький шле листи у Варшаву, підписуючи: "Дано в Борку”. Тут він чекав рішення Москви "взяти гетьмана під високу государеву руку”. Після Переяславської Ради царем було підтверджено право Хмельницького на Бірки і сусідні землі. Отже, Бірки – цікава, хоч ще не сповна досліджена сторінка історії нашого краю, освячена іменем гетьмана Хмельницького.

Союз із московським царем не забезпечив тривалого спокою нашим предкам після смерті Богдана Хмельницького. Міжусобна боротьба його наступників, агресивні наміри сусідів з півдня і заходу призводили до спустошення Центральної України. Орди з Криму, польські війська нищили оселі сімей козаків у межиріччі Південного Бугу та Дніпра, нерідко об’єднуючись у боротьбі проти запорожців. Немеркнучої слави набув у боях із напасниками Іван Сірко. Запорожці вісім разів довіряли йому посаду кошового отамана, й Іван Дмитрович довір’я виправдав сповна. Очолювані ним загони жодного разу не зазнали поразки в боях з турецько-татарськими ординцями. Історики не проминають наголосити на таких рисах характеристики Сірка, як розважливість, мудрість, демократичність, скромність у побуті аж до аскетизму, глибоку релігійність. На Січі він жив у курені, їв разом з козаками з одного казана, носив простий одяг. З його іменем пов’язують знаменитого листа- відповідь запорожців турецькому султану. Не випадкова й з нашого боку пильна увага до особи кошового отамана, оскільки його резиденцією була вже згадувана Торговиця.

На початку літа 1661 року велика орда з Криму, зосередившись на берегах Синюхи, чинила спустошення у нашому краї. У липні Іван Сірко виступив з військами із Торговиці, перепинивши шлях татарам. Як пише польський хроніст Йоахим Ерлич, у 1664 році кошовий отаман знову вийшов із цього "сильно укріпленого валами і хорошо забезпеченого військом і зброєю” містечка, організувавши оборону цих місць та Побужжя уже від об’єднаних польсько-татарських військ.

Втім не лише торговицька земля була свідком героїчної боротьби козаків проти напасників із заходу і півдня у цей час. Громили запорожці татарські орди на Інгулі, Ташлику. Наприклад, у 1663 році в урочищі Цибульник біля Крилова козаки розбили 10-тисячну орду кримських татар і ногайців, визволивши чотири тисячі полонених.

Значної поразки татарам завдали запорожці і в 1668 році на Тясмині.

Постійні турець- ко-татарські походи призводили до спустошень населених пунктів краю. Так у 1667 році, прямуючи на Чигирин, стотисячна турецько-татарська армія повністю спалила і пограбувала Андрусівку (тепер село Світловод- ського району). У наступні десятиріччя землі межиріччя Південного Бугу та Дніпра були предметом поділу між Туреччиною, Росією і Польщею. У договорі про Вічний мир між двома останніми державами за 1686 рік читаємо: "...дій- шло утруднення щодо тих розорених городів та міст, що були... униз до Дніпра по річку Тясмин, а саме... Крилов.., – про них ми, ближні бояри й думні люди їхньої царської величності, домагалися, щоб вони були навічно в державі й у володінні великих государів, їхньої царської величності, поклавши рубіж униз Дніпра... по річку Тясмин. Великі ж і повноважні посли його королівської величності і від Річі Посполитої... поступитися тут не захотіли. Тоді ми... погідно домовилися.., що ті місця мають лишатися порожні, так, як вони є тепер.”

Лише за Бєлградським договором 1739 року запорозькі володіння Нової Січі остаточно закріплює за собою Росія. Але до цього кілька десятиріч, після руйнування Запорозької Січі військами Петра І, козаки змушені були поневірятися в південному Подніпрів’ї, в землях, підвладних туркам і татарам.

Лють московського самодержця викликав перехід на бік Карла ХІІ гетьмана Лівобережної України Івана Мазепи й очолюваного ним запорозького війська, який сподівався таким чином добитися незалежності України і зберегти рідний край від розорення скандинавами. Після поразки шведів під Полтавою Іван Мазепа, генеральний писар Пилип Орлик (майбутній гетьман України в екзилі) та Карл ХІІ переправилися через Дніпро і пройшли територією нашого краю. Вони проминули річку Омельник, верхів’я Інгульця, Інгул і направилися до Бугу.

Уже згадуваний Проспер Меріме зазначав, що Мазепа був останнім із гетьманів України, який спробував "відвоювати своєму народу незалежність”. Самому ж гетьману, який уже не повернувся на рідну Україну, належать слова: "Та й що ж то за народ, коли про свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає...”

Сергій ШЕВЧЕНКО