Коли гортаєш сторінки більшовицьких газет краю 1920-1922 років, на очі трапляється найуживаніша фраза (у рубриках, у заголовках, у текстах) – "боротьба з бандитизмом". Звичайно, в роки постійних змін влад (царська, більшовицька, українська народно-республіканська, денікінська, німецько-австрійська, гетьманська), коли в містах і селах не встигали по-справжньому сформуватись органи управління чи самоврядування, на кін суспільного життя виходили кримінальні елементи й користались безпорядками й анархією, аби творити свої чорні безбожні справи: грабунки, розбої, залякування. Однак це не має анінайменшого стосунку до тих організованих ідейно загонів озброєного українства, які ставили собі за мету визволення рідного краю від чужинців. "Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належить по праву… Ми не хочемо більше зносити панування чужинців, ми не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!.. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні, і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!" – говорив у ті часи творець українських збройних сил Микола Міхновський.

Однак слід сказати, що і в організованому збройному українстві не було єдності й абсолютного порозуміння: прочитаймо по свіжих слідах написані праці-мемуари тодішніх керівників держави і воєнначальників ("Відродження нації" Володимира Винниченка, "Поляки проти України" генерала Юрка Тютюнника, спогади Нестора Махна, Симона Петлюри) – обертом іде голова і ниє серце від тих взаємних звинувачень та поборювань один одного. Саме це, певно, й стало причиною поразки – немонолітністю, розпорошеністю української сили скористалися вороги. Однозначно це трагічна сторінка нашої вітчизняної історії, проте це не має відношення до того, що більшовики підганяли під означення кримінал. Хоча логіка окупанта зрозуміла: усякий опір і непослух утвердженню його влади є саботаж і бандитизм. Цими термінами радянська влада буде користуватись роки й десятиліття, не тільки активно використовуючи їх у своїй фразеології, засобах масової інформації, а й у репресивному законодавстві.

В Державному архіві Кіровоградської області справ реабілітованих громадян, репресованих у 1920-1922 роках, небагато. З відомих причин: досі в Україні не реабілітовані повстанці-самостійники, так звані холодноярці (термін досить умовний, народжений за назвою території – урочище Холодний Яр Кам’янського району в 1939-1954 роках разом з Чигиринським районом належали до Кіровоградської області – найгустішої концентрації повстанських загонів проти більшовицьких поневолювачів, хоча повстанська стихія охопила тоді всю Україну й багато загонів навіть не відали про Холодноярську республіку). Досі вони вважаються ворогами народу, вбивцями, грабіжниками, бандитами. Їхні кримінальні справи доступні лиш окремим науковцям. І хоча питання про реабілітацію ставиться перед найвищими органами влади в нашій незалежній Україні не перший рік і вже й не перше десятиріччя, однак позитивних результатів нема.

На території сучасної Кіровоградської області народились, жили і згодом піднімали потужні хвилі народного гніву проти поневолювачів Микола Кібець-Бондаренко (Знам’янський район), Кость Блакитний-Пестушко (Петрівський), Матвій Григор’єв (Новгородківський), Ларіон Загородній (Новомиргородський), Василь Кваша (Новоукраїнський), Юхим Коваленко-Залізняк (Маловисківський), Юрій Дроботковський-Андрій Чорнота (Компаніївський), Пилип Хмара, Тиміш Компанієць, Денис Гупало, Мефодій Голик-Залізняк (усі – Олександрівський), Сергій Клепач (Долинський), Андрій Гулий-Гуленко (Новоархангельський)… Про цих повстанців уже написані нариси, знайдені фотографії, відгукнулись нащадки. У справах реабілітованих, що знаходяться у ДАКО, зринають прізвища повстанських отаманів (в дужках – район оперування): Пантелей Стеблин, Савенко (Вільшанський), Марія Нікітіна, Ребрина (Гайворонський), Заславський, Соколов, Карпо і Охрім Шевченки (Голованівський), Козубський, Дмитро Хорунжий, Григорій Дончук, Чорноуський (усі – Добровеличківський), Платон Черненко, Бондаренко (Долинський), Гупало, Штиль (Знам’янський), Григорій Залізняк, Іван Стихно (Кіровоградський), Гриценко і Островський (Компаніївський), Семен Олійник і Грищенко (Новомиргородський), Вовк (Новоукраїнський), Сіденко (Олександрівський), Корюк (Олександрійський), Сава Яровий (Петрівський)… Бандити чи народні оборонці? Пошук імен триває – науковцями, письменниками, краєзнавцями; мартиролог оборонців землі зростає. Значна частина їх, на жаль, іще зберігається в архівах Служби безпеки і чекають нового закону про реабілітацію.

"Для мене отаманія – це бурхлива українська стихія – бунтівна, вогненна, нещадна, здатна змести на своєму шляху ворожу стихію іншого народу. І вона, ця порядкуюча у власній хаті отаманія, – невід’ємна риса українського національного характеру, завдяки якій ми й збереглися як нація. І не критикувати її треба, а очолити, зробити дієвим знаряддям побудови національної держави" – такий висновок ретельного дослідника нашої кипучої історії селянського повстанського руху на початку 20-их років минулого сторіччя Романа Коваля.

І з ним не можна не погодитись.

Життя на коні

І ще одне ім’я земляка-повстанця – Герасим Нестеренко-Орел. Нарис про нього також уже написаний (Роман Коваль "Головний отаман Холодного Яру" у книзі "Коли кулі співали", Київ-Вінниця, "Державна картографічна фабрика", 2006), але доля повстанця в ньому обривається роком 1922-им. І все. І темінь: куди зник, де подівся – невідомо. Випадок характерний для багатьох, кого поглинув більшовицький тюремний морок. І хоч у списку заарештованих у жовтні 1922 року в справі "Щирі" аж тричі згадується ім’я Нестеренка-Орла, та щось конкретно довідатись про нього годі.

Бо насправді Нестеренко-Орел не був тоді заарештований. Про це повідала нам справа №11666, яка зберігається нині у Державному архіві Кіровоградської області.

Справу цю розпочато на території західної Румунії фактично 22 травня 1945 року, коли вилучено й описано документи (давні, з середини 20-их років, пожовклі запрошення на вечір Тараса Шевченка, вечір пам’яті Симона Петлюри, посвідчення члена організації "Український допомоговий комітет" від 22 лютого 1923 року, фотокартки). Власне арешт санкціонований аж через два тижні, 7 червня, прокурором радянських військ Бухарестського гарнізону. Допити тривали до середини липня, трохи більше місяця, уже на березі Чорного моря – відділом контррозвідки "Смерш" Одеського військового округу. Вирок винесено 15 квітня 1946 року Особливою нарадою Міністерства внутрішніх справ СРСР – 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах.

М’який присуд, як на тодішні строки. Здається, цербери радянської системи не усвідомили, мовлячи їхньою термінологією, яка птиця трапила їм у руки. Чи, може, за давністю скоєного, пожаліли повстанця? Ні, сантименти і жалощі – таких слів у мові репресивного апарату радянської доби не водилось ніколи. Та й із допитів, із поставлених слідчими питань видно: про повстанську діяльність у 1917-1922 роках Герасима Нестеренка (в ті роки він носив горде ймення: "користувався репутацією – мене називали Орлом") вони знали мало: служив у Махна, служив у Петлюри…

Не буду переповідати повстанської біографії Герасима Нестеренка детально: це добре зробив Роман Коваль, використавши при цьому вітчизняні й зарубіжні джерела, переважно мемуари занесених долею у західний світ бойових побратимів, публіковані матеріали історії більшовицького руху в нашім краї, архівні окрушини уцілілих документів 80-річної давності репресивних органів. Хто зацікавиться нею – прочитає. Пробіжусь пунктирно…

Його біографія доби національно-визвольних змагань – героїчна. Позначена багатьма географічними топонімами, які згадує він і в 1945 році: народився у селі Червоновершка (нині Компаніївського району) 3 березня 1890 року, закінчив учительську семінарію 1909 року в м.Новий Буг (нині Миколаївська область), вчителював у Новій Празі (Олександрійський район) і с.Обознівка (нині Кіровоградський район); у 1915 році призваний в царську армію, служив у Миколаєві в окремому підготовчому батальйоні, з якого поповнювалась школа офіцерського складу армії; весною 1916 року у складі 449 запасного стрілецького полку посланий на німецький фронт рядовим у команду зв’язку під Перемишлем (нині Польща); того ж 1916-го направлений у школу прапорщиків до Одеси, перед закінченням її скористався наказом, який дозволяв учителям кинути службу і вернутись працювати за фахом; удома став працювати в Єлисаветградській повітовій земській управі завідувачем шкільного відділу, де його й застала революція.

Про революцію Нестеренко розповідав слідчим небагато: "вороже налаштований до радвлади, саботував роботу в земській управі, а коли прислали комісара – зовсім кинув її й переховувався; у 1918 році втік у київські і херсонські ліси, де формувались банди… (термінологія смершівців – В.Б.) у с.Рівному добровільно прийшов до Махна, ненадовго, бо побачив, як махновці чинили розправи над жінками й це мені не сподобалось; на початку 1919-го вступив у петлюрівський загін, який нараховував понад 5 тисяч штиків, пробув там понад 2 роки; керував загоном до 50 осіб…"

Якби він розповів про себе те, що ми відаємо сьогодні із спогадів його побратимів та більшовицької воєнної хроніки, – розстріл йому був би забезпечений. Про те, як організовував повітовий селянський з’їзд у Єлисаветграді в грудні 1917 року, як створював осередки "Просвіти" і загони Вільного козацтва у Добровеличківці, як разом з німецьким батальйоном у березні 1918-го виганяв більшовицьке військо з Новоукраїнки, як влітку 1919 року засновував Єлисаветградсько-Олександрійський повстанський комітет із штабом у Компаніївці, як тоді ж було підняте збройне повстання проти комуни – в лавах повстанців нараховувалось близько 10 тисяч оборонців рідної землі. Звідтоді й аж до глупої осені 1922 року Нестеренко-Орел не злазив з коня, образно кажучи. Відкрита збройна боротьба з денікінцями, слащовцями, участь у Першому зимовому поході в складі військ УНР, у з’їздах партизанських загонів, коли червона влада активно пропагувала амністію, а Нестеренко-Орел відмовляв козаків, бо сподівався на допомогу Петлюри з-за кордону та організацію загального повстання по всій Україні… Але селяни втомились жити на конях та по лісах, більшовицька влада проголосила політику економічного сприяння праці біля землі, повстанці змушені були йти в підпілля… Полковнику Герасиму Нестеренку випала доля бути останнім командувачем Холодноярської округи: у 1921-22 роках він оперував, створюючи повстанські осередки по селах Уманщини, Звенигородщини, Чигиринщини, Олександрійщини, Єлисаветградщини, Первомайщини, навіть на лівий берег Дніпра часом перебирався. За ним полювали чекісти, його прізвищем і отаманським іменем рясніють таємні документи більшовицьких спецслужб, але він був невловимий. І зник восени 1922 року несподівано, хоча слава про його з’яви ходила в межиріччі Бугу й Дніпра ще довго.

Відмовився бути сексотом сигуранци

"Коли петлюрівські загони пішли на територію Польщі, я переховувався, а восени 1922-го з кількома бійцями (Степан Дибенко із Єлисаветградського повіту, українець Бурлака, Семен Коханенко – арештований органами "Смерш") перейшов кордон у Румунію північніше Кишинева…" – так лаконічно й завуальовано відповів на допиті у червні 1945 року Герасим Нестеренко про початок нового життя: мирного і за кордоном. Можна тільки уявити собі, що творилось у його душі, коли він покидав рідну землю. Звичайно, сподівався на швидке повернення, адже не переставав вірити, що українська еміграція збереться з силами й розпочне визволення України від більшовицької окупації. Будучи інтернований румунською владою в політичному таборі "Орадно-маре" – Трансільванія, неподалік кордону Чехословаччини-Угорщини, він при першій же нагоді добирається в Бухарест, знаходить організоване українство, Допомоговий Комітет, що постав тут на місці військової місії УНР, стає членом комітету, знайомиться з відомими діячами українського руху в цій країні, зокрема головою УДК професором Мацієвичем (згодом виїхав у Чехію), лікарем Василем Трепке, редактором газети "Український бюлетень" Дмитром Івашиним-Геродотом, полковником армії УНР Гнатом Пороховським, який після Мацієвича очолить "Український допомоговий комітет"…

(Цікавий факт: при арешті у 1945 році у Нестеренка вилучено документ на ім’я офіцера денікінської армії Філіпа Суєтіна, з яким він жив на одній квартирі, але той кудись виїхав – українець беріг цей документ, сподіваючись його повернути. Про що це говорить? Багато про що і насамперед – про людське в людині.)

У перші роки організація діяла активно: проводились конференції, випускалась газета… У кількох активну участь брав і Нестеренко. "В СРСР відбувається економічний і політичний терор, ліквідація всіх прав і нищення української культури та національних сил…" – мовилось із трибуни тих зібрань і це його не могло не хвилювати.

Однак треба було жити й виживати у незвичних умовах. Редактор газети влаштував його у парникове господарство одного французького фермера, де колишній отаман пропрацював сезон. Потім перебрався у Бесарабію, Галац, де у 1924 році працював на вагоноремонтному заводі. Згодом шукав притулку на батьківщині дружини, у Болграді – до 1926 року трудився у сільському господарстві. Тут, певно, найдужче згадував свою сім’ю – дружину Родіонову Надію Дмитрівну, вчительку, та трьох діток, двох хлопців і дівчинку, найстаршому Миколці на той час сповнилось лиш дев’ять років. Кого йому було звинувачувати, що лишив дітей напризволяще? Та й у дружининих родичів, видно, не знайшов ні співчуття, ні підтримки, бо невдовзі виїхав із Болграда, поселився у селі Фолтешти повіту Косорлуй і зійшовся з румункою Марією Селін. Земля його, селянського сина, годувала, а найбільше захоплювався пасікою і птахівництвом.

Є іще одна версія, чому він покинув Болград. Нестеренко сам про це роповідає: "У 1926 році в Болграді шеф румунської сигуранци Попеску запропонував мені працю сексотом: він шантажував мене, нібито я повісив одного громадянина і тепер не залишається нічого іншого, як збирати відомості про росіян і комуністів, котрі вороже налаштовані до Румунії. Але я категорично відмовився. Після цього мене вигнали з Болграда".

Де б не мешкав, не поривав стосунків із "Українським допомоговим комітетом": Бухарест із 1923 року висилав йому безплатно час від часу антирадянську літератур – українські періодичні видання з Польщі, Франції, Румунії…

Через кілька років після еміграції пробував здобути громадянство, але румуни відмовили. В Європі жити без паспорта було і незаконно, і незручно. Тому, як і всі політемігранти, погодився отримати так званий паспорт доктора Нансена, з яким жив аж до 1943 року – цей документ видавався політичним емігрантам з колишньої Росії й Туреччини від Ліги Націй: власник його мав право проживати у будь-якій країні, яка належала до Ліги… Проте коли Ліга Націй перестала існувати, в 1943 році румунська влада в емігрантів відібрала недійсні уже документи особи, а взамін нічого не запропонувала… Нестеренко знову став людиною без громадянства.

Другу світову війну за свідченням Нестеренка він перебув у Румунії. Навіть як неблагонадійний арештовувався румунською владою: із червня по вересень 1941 року в таборі міста Тергу-Жіу на кордоні з Югославією працював на будівництві залізниці. Вернувшись у Фолтешти, займався бджолярством.

У справі є, правда, натяк одного із свідків села Червоновершка, однокласника, нібито рідний брат Герасимів, Іван, казав йому, що Нестеренко приїздив під час війни у Кіровоград. Ніким більше той факт не підтверджується, оскільки й Іван, який служив на початку війни у Червоній армії, у 1941 році під Дніпропетровськом разом з іншими сорока вояками потрапив у німецький полон, приїжджав у Червоновершку, а при наступі радянських військ евакуювався з німцями на захід.

Так само шукав порятунку й Герасим, коли радянські війська підступили до кордонів Румунії у 1944 році. Боявся арешту? Звичайна реакція. Через двадцять років. "Перед війною, у 1941 році, Пороховський кликав мене як члена УДК в Бухарест працювати на політичній арені проти Радянського Союзу, але я відмовився". Неправдоподібно? Ще й як правдоподібно. Хіба не так само вчинив сотник УНР Євген Маланюк, коли після рушення похідних колон ОУН на схід полковник Андрій Мельник покликав поета телефоном: "Пане сотнику, Ваше місце в Києві" і Маланюк відмовився – хіба не так само? Адже одна справа – іти із власним військом, а інша – з чужинцями… Та й уже раз йому, отаману Орлу, доводилось воювати поряд з німцями: у 1918-ому, під Новоукраїнкою…

Він таки небезпідставно уникав радянської розвідки, евакуювавшись разом із сім’єю і пасікою в глиб Румунії – у село Удени повіту Влашка, а восени 1944-го перебрався поближче до Чорного моря, в повіт Констанца… Тут його через півроку знайде "Смерш", справу розпочне слідчий інспекції союзної контрольної комісії в Румунії старший лейтенант Дубунін, аби невдовзі передати її відділу контррозвідки "Смерш" Одеського військового округу.

Ось і все, що могла повідати нам тоненька справа Герасима Онуфрійовича Нестеренка про його трагічні роки на чужині. Могла б розказати й більше. Бо в справі є таке зізнання арештованого: "В Румунії я вів щоденник, але нікому записи не показував".

Епілог?

Епілога, на жаль, нема іще. Відомий лиш присуд – десять років неволі. А далі – знову безвість. Навіть найменшого натяку – де, в якому таборі відбував покарання; чи дожив до "весни 1953-го"? Хочеться, аби й на ці питання знайшлися відповіді.

Плекаймо образ українського повстанця. Він не здобув державної незалежності за життя, але однозначно наближав нам серпень 1991-го. В десятках справ реабілітованих нашої області (і в сусідніх – Черкащина, Миколаївщина, Одещина) згадується ім’я Герасима Нестеренка-Орла. За ним ішли сотні, тисячі відважних – боронити свою землю. Сьогодні їхні прізвища із колишніх кримінальних справ переходять у книги, у фільми, на монументи. Слава героям!

А насамкінець кілька слів про родину Нестеренків із Червоновершки. За справою ДАКО, звичайно. Адже більше нікого спитати: іще у червні 1945 року голова Федосіївської і Червоноверської сільради Штундер Григорій Якович, 1902 р.н., на запитання слідчих відповів: "З родичів Герасима Нестеренка у селі ніхто не проживає, у 1926 році всі родичі зникли в невідомих напрямках". Був рід – і немає. І рід чималенький.

Батько Онуфрій Никифорович помер у 1918 році, мати Олександра – прочерк… Про брата Івана сказано вище. Брат Андрій служив у війську Української Народної Республіки, розстріляний чекістами у 1919 році. Брат Василь, який переховував братів Герасима й Андрія, теж заарештований ВЧК, помер в ув’язненні. Іще були дві сестри – Наталя і Юлія. Дружина Надія Дмитрівна Нестеренко-Родіонова, 1891 року народження, проживала у селі Новостанкувате (нині Добровеличківський район), згодом вчителювала у Комишуватому (швидше всього у нинішній Компаніївці, а може, в Новоукраїнському районі). Трьох дітей мали Нестеренки Герасим і Надія: Микола 1917 року, Борис 1919-го і Галина 1921-го. Нащадки, обізвіться! Уже ж можна. Ваш дід чи прадід Нестеренко Герасим Онуфрійович реабілітований 29 червня 1989 року Кіровоградською обласною прокуратурою. Український повстанець за свободу й незалежність свого народу, якому цей народ дав символічне і горде імення – Орел.