«… наше місто, розлігшися на річці головою до сходу, подібне до прекрасної дівчини, що потягається ранком на дівочій постелі, розметавши ковдру і затуляючи очі руками від світла, - пише Юрій Яновський про місто, в якому жив майбутній світоч української літератури з 1909 по 1919 роки. - Непорядок у кімнаті, неприбрано, а дівчина не встає собі, засинає, підіклавши руку під рожеву щоку». Порівняння з привабливою дівчиною мистецьки вишукане, а з непорядком – влучне і досі актуальне.

  «Місто моє. Ти найпрекрасна в світі дівчина. Ти лежиш на затишних берегах. Бажання стискують моє серце. Твої ноги пахнуть травою і, впавши на твої груди, я відчуваю найбільшу насолоду в світі» - так у художній формі зізнавався у коханні місту, в якому і нам з вами пощастило жити, чоловік непростої життєвої долі; людина, котра зберегла світле почуття до своєї малої батьківщини: «безконечні степи Байгорода, нічні симфонії та сюїти, жаб’ячі скрипки та гобої, любов байгородських істориків до свого міста». Цінують його «робітники, люди околиць і гетто. Вони люблять своє місто, річку і заводи; прив’язані на все життя до нього…»

  Можливо, й нині мешканці Кіровограда (прототипу Байгорода) зберігають у глибині душі любов до степової колиски, просто виказувати це на-гора їм не подобається з якихось конкретних причин. Звісно, можна поскаржитися, що «дзвін страшний і мовчазний б’є невпинно, не переставаючи, уперто, зворушливо. І заводи зупинили свою кров, викинули людей на вулиці, на дороги, і течуть люди у всі кінці, як потоп». Правда ж, ніби про нинішню економічну кризу писав передбачник-Яновський майже століття тому. Та знав він, «що це мине, труд знову відродить лице землі, і наші нащадки, перелистуючи жовті, струхнявілі сторінки історії, скажуть тільки: «Вони були велетні!..» «Організоване місто переможе всіх. Єдність і дисципліна подолають». Однак, поки що, ні те, ні інше не прослідковується – люди забули свого передбачника (так часто трапляється зі справжніми провідниками нації). «Довгі вулиці байгородських околиць тихо сплять». Нема їм справи до їх автора. А той уже мовчить. Так, не може говорити письменник, якщо його не чують: хіба що до минулого чи прийдешнього. А для сучасників він спить...

  «Тепер ми стоїмо далі від тих подій, минуле проходить і проходить, хвилюючи наш розум непомітними дотиками, ми визнаємо свою помилку і, пригадуючи ледве помітні деталі, відновлюємо тодішні подихи днів». «Вогники ходять по Байгороду. Поламані тіні метушаться по стінах будинків. Прослідкуємо за ними. У місті тьма. Вогники ходять групами, хвилюються, зникають, знову світять. Ми так що й забули, що сьогодні» місто також потребує нашої допомоги, котра має виявитися в турботливому ставленні до нього.

  «Найбільше вражає людей неминучість». І хоч нині на вулицях більше   не видно відкритих анархістських заворушень (це в минулому «без перерви стріляють. Кулі летять над порожніми вулицями», «постріли» тощо). «Зараз тихо й спокійно». «Нікому не дивно й не лячно, всі сплять...». Нині бомбують сміттям як наслідком нашої внутрішньої руйнації.

  «Місто без влади. Пройдіть ви від вокзалу до Балки, від Балки до…» Словом, навряд чи зможете побачити багато прикладів шанобливого ставлення до рідної вулиці, не кажучи вже про мікрорайони та місто в цілому.

  Крізь купи сміття важко помітити навіть будинки, зокрема й той, у котрому жив свого часу наш сучасник Юрій Яновський (нині - вулиця Ровенська, 11). І ні влада, ні громадськість не роблять кроків для усунення занедбаності історії й сьогодення міста. Яновський - сучасник – через те, що його ідеї, прагнення, проблеми, які бачив він, актуальні й зараз. І хотілося б вірити, що завтра-«післязавтра все почнеться з сонцем і розгорнеться в героїчну картину», почнеться генеральне прибирання совісті з усвідомлення необхідності дорожити й плекати рідне.

  «Тисячі років проходили з одного людського віку в другий, покоління за поколінням змінювали місто…» «Ми - степовики». «Що ми бачимо? Невже так може йти…» «Стань на варті коло Байгорода…» Так звертається у своєму безсмертному творі «Байгород» вічний сучасник Ю. Яновський.

  «Наш герой іде собі й іде. Його ім’я звичайне і аж надто просте» - Людина. То чи варто нам забувати, на кого можна рівнятися, чим дорожити і як ставитися до рідного Кіровоградського Байгорода?

Василь Левицький