Звісно,
Кіровоград не Київ і складати в штабелі рідних знаменитостей
літературного фронту йому не під силу. Проте славне Місто-над-Інгулом
такими двома іменами несучукрліту, якими і перші дві столиці не
погребували б: Винниченком і Яновським. 
Здавалось би, ну, навіщо представляти читачеві ім'я Юрія (за церковною
метрикою Георгія) Яновського? Воно щонайменше постійно на вустах
пересічних кіровоградців, які здійснюють періодичні закупи в основній
гендлярській «чакрі» міста – Критому ринку, підперезаному з
південно-західного краю вулицею колишньою Никанорівською, а з 1972 року
– імені Яновського. Аж ні. Туманна в пам'яті шкільна програма,
прикрашена куцою фактографією з життя письменника спонукають нас
поговорити про людину, яка 27 серпня могла би відзначити своє
107-річчя. Тим паче, що з 1911 по 1922 Юрій Іванович Яновський мешкав у
нас.
Ранній Яновський, саме той, який знаходився під
безпосереднім впливом єлизаветградських спогадів, – це чистої води
неоромантик, найцікавіший, найоригінальніший і найвигадливіший у своїй
витіюватій манері сплавляти романтичне єство із гранітним каркасом
епохи, що ламала людей, художні стилі, історію і світосприйняття. Такий
Яновський народився в холодку фортечних валів на Кріпосному провулку
(зберігся й донині), в стінах земського реального училища (яке
науково-природничим сектором значно перевершувало
гуманітаріїв-«ботанів» із класичної гімназії), на зарослих верболозом
берегах ледачого Інгулу і під свистом куль численних бойовиків із
найрізноманітніших військово-політичних конфесій.
Про Яновського
часто-густо згадують лиш у зв'язку із романом у новелах «Вершники».
Ніде правди діти – відомий і небезталанний твір. Але ж не тільки ним
єдиним… Сучасною мовою говорячи, Юрко Яновський завжди крутився в
епіцентрі тодішньої літературно-мистецької «тусівки». За його талантом
полювали футурист Михайль Семенко і Микола Бажан, чиї потуги переманили
студента київської політехніки (і друга майбутнього зоряного
конструктора Корольова) до складу співробітників Одеської кінофабрики,
де Яновський творив в одному ярмі з Довженком і «смотря каким» Бабелем.
Повернувшись до Харкова, екс-єлизаветградець видасть збірку поезій
«Прекрасна Ут», роман із одеських вражень, в якому нерозривно
змонтуються кіно і море «Майстер корабля», романізовану пісенну стихію
«Чотирьох шабель», «Вершників». А далі… «Все життя його було скорботне.
Навіть писати перед смертю почав по-руськи, очевидно, з огиди до
обвинувачень у націоналізмі, з огиди до дурнів безперечних, злих
гайдуків і кар'єристів. Чоловік талановитий, чесний, тонкий, ображений
до краю життям…» (О. Довженко)
І наостанок. Не забувайте, що для
Яновського Кіровоград був до знемоги романтичним Байгородом (однойменна
повість 1927 року писана в Одесі), охопленим громадянською війною і
боротьбою із стихією революції містом, головний герой якого носить
донкіхотське прізвище Кіхана. Свій Єлизаветград він порівнював із
дівчиною, що розляглася на обох берегах ріки і потягається ранком на
постелі, розметавши ковдру та затуляючи очі від світла. «Байгород» –
справжня література, і якби громадськість міста вирішила остаточно
розв'язати колізію з перейменування Кіровограда, то Байгород – єдина й
УНІКАЛЬНА по своїх можливостях альтернатива всім іншим назвам.
Милозвучна, неповторна, нейтральна, літературно-історична і невимовно
УКРАЇНСЬКА. Спитаєте, що таке «бай»? «Бай» – це «говорИ»
(старослов'янське) і це «багатий» (тюркське), а ще баяти – це
«чарувати»… Ну, хіба не дивна назва?! Дякую, пане Юрію, вам за таку
чарівну назву і ймення для мого міста!
