До чергового свята дня міста кіровоградцям знову готуювали черговий замаскований антиукраїнський «прикол». Оголошено вже вдруге про можливе встановлення пам’ятника міському голові російсько-імперських часів панові Олександрові Пашутіну. Такий подарунок приписують місцевим підприємцям, які спритно і швидко нібито погодилися дати на це гроші. Не перестає дивувати, що ні на що українське не вперше у місті грошей ні у кого немає. Серед трьох меценатів Один представник народної партії Володимира Литвина, один прихильник БЮТ, а третій  колишній член СДПУ(о). Вже не один рік не доходять дальше розмов руки до спорудження пам’ятників Винниченкові, жертвам голодомору та політичних репресій та ряду інших земляків. А більше всіх про пам’ятник голові Центральної Ради галасувала у місті саме згадана вище СДПУ(о).

А якщо говорити відверто за Пашутіна то він керував містом найбільше всіх – довгих тридцять років, залишивши цим по собі пам'ять в тому, що написав книжку про своє правління, чим і звернув на себе увагу. Без неї ймовірно про нього та українське місто в руках росіян ми знали б набагато менше. І за це йому щира подяка. А ще подяка за одне речення чистої історичної правди в книжці. Писав Олександр Пашутін відверто, впевнено і без задньої думки, що його зрозуміють дослівно і вірно. Так от ним власноручно написано, а далі видрукувано те, що фортеця Св.. Єлизавети будували з метою оборони цих земель від татар та… запорожських козаків. Нас від нас же вирішено було захищати, а вірніше загарбану у нас нашу рідну землю. З документів надрукованих у книзі науковця Анатолія Пивовара витікає, що до приходу росіян в наші степи, нічого вільного від козацької власності не було, то відібравши її треба було обороняти він повернення законним господарям фортецею і багнетами російського гарнизону.

Другою особливістю книги є те, що Олександр Пашутін відверто хвалебно з використанням високопарних епітетів восхваляє себе та свою власну діяльність. І правильно робить, до чого там скромність коли треба, щоб все слугувало власній справі. Видана за його життя його і коштом книга є справжнім тодішнім PR-ом (вважайте передвиборним). А детальне вивчення біографії добродія Пашутіна говорить про не випадковість такого довгого терміну його праління. Серед Пашутіних він був вже не першим міським головою. До того не один рік ними були його батько та дядько. Потужний купецький рід прихопивший майже на сто років до своїх лабет місто міцно тримав його в своїх руках. Основним товаром серед багатьох інших в трогівлі Пашутіних був алкоголь. Обпоєне місто було під контролем…

В Кіровограді нібито зненацька, але цілком ймовірно, що за заздалегідь розробленим планом, згадали та стали славити одного з міських голів колоніального періоду Олександра Пашутіна. Почалося це з нібито безневинного перевидання книжки про «історію міста», автором якої був саме Пашутін. На перший погляд прикрили дірку в краєзнавстві, хоча насправді поставили криве дзеркало для пізнання, написаної згаданим головою історії міста. Про себе погано не пишуть, що й робив Олександр Пашутін, пишучи у високих тонах «вишуканим слогом» про своє керування містом. Після такого вивчення історії міста, викладеної вже з непролетарських позицій фактичним експлуататором трудового народу створилося враження про рай у місті за часів батюшок царів. Це враження підсилили і інші байки: про нібито « маленький Париж», вкладену московськими посіпаками в вуста Добролюбова та те, що місто носить ім’я не великої російської цариці, а самої святої Єлизавети. Один з представників того «російського світу» у відповідь на аргументи опонентів опустився до брутальної лайки і резюмував: «Царі носили імена святих, і все що носить їх імена… теж святе!»

Начитавшись згаданої книжки місцеві росіяни підкинули місцевим хохлам «ідею величі Пашутіна», під яку і почали збирати гроші у тих же хохлів. Але це лише півбіди для українського міста.

В місті йшли певні баталії про місце встановлення монумента російському голові. Судячи з чуток, що ходять містом, мова йшла про два варіанти. Перший варіант - симетрично в центрі навпроти сходинок до міської ради, що збудована на місті зруйнованого Успенського собору. Другий навпроти «місця роботи» пана Пашутіна , на центральній площі міста замість пам’ятника ще одному «великому українцеві» Кірову.

«Особа», що розробила архітектурний проект встановлення пам’ятника вдало провівши інтриги добилася «вимоги» на зовсім інше, третє місце. Запропонований проект ніякої прихильності чи захоплення у влади не викликав, бо розроблений проект передбачає знищення ялин рідкісних порід майже п’ятдесятирічного віку, за якими колись, до речі їздили до далекої Москви та дбайливо доглядали с початку 60-х років минулого століття. Оттака складається «проросійська ботанічна толока» розроблена «чудо-архітектором» заради встановлення сумнівного з ідеологічної і державницької точки зору пам’ятника.

Нині ще не вистачає грошей, але площу перед міськвиконкомом вже обнесли парканом.

І тільки після цього дехто в місті схаменувся та згадав про реліктові ялини. Міські та обласні газети друкують здивовані тетерю депутатів та інших шановних людей. Доля ялин зависла на волосинці. Привид колишнього міського голови, що запустили літати над містом мимоволі увійшов у роль браконьєра, що полює на реліктові дерева. Іноді розумієш, що проросійська шизофренія у місті схожа на сон…

Ті хто дає гроші на такі справи називають себе меценатами, хоча насправді вони посібники українофобства яке прищеплюється в Україні морально дезорієнтованим хохлам.