Про небайдужість до громадського життя й українофільство свідчить належність Я.Шульгина до Єлисаветградського благодійного товариства поширення грамотності та ремесел, до якого входили відомі на той час у місті діячі освіти і просвіти Микола Федорковський, Наталя Бракер, Павло Рябков, Олександр Тарковський (батько знаменитого поета і дід не менш знаменитого режисера), архітектор Лишневський, один із власників машинобудівного заводу Роберт Ельворті. Разом із Опанасом Михалевичем вони стояли біля витоків Товариства українських поступовців (ТУП).

Яків Шульгин — історик за фахом, автор праць, окремі з яких і досі цінуються істориками («Павло Полуботок, полковник чернігівський», «Нарис Коліївщини»), інколи підписувався «Я.Ш.» або «Л.Ч.». Останній варіант розшифровується як «Любчин чоловік». Його дружина — Любов Миколаївна Устимович, представниця одного з відомих українських родів, була людиною освіченою і мала незаперечний вплив на своїх чотирьох дітей, двоє з яких — Володимир та Микола — народилися у Єлисаветграді. До речі, за іронією долі, саме в нашому місті тривалий час перебувала відома картина Василя Волкова «Петро І відвідує в тюрмі наказного гетьмана Павла Полуботка в 1724 р.», яку свого часу в автора придбав Ельворті. Після 1944 року її сліди загубилися, але етюд до неї, очевидно придбаний разом із картиною, і досі перебуває в одного з місцевих колекціонерів.

— Безперечно, історія родини Шульгіних, яка стільки зробила для України, — наголошує Володимир Босько, першовідкривач архівного матеріалу, — заслуговує монографічного дослідження. Той факт, що й досі такої книжки немає, очевидно, пояснюється тим, що чимало документів (а це і атестат про закінчення Київського університету, виданий Якову Шульгину 13 вересня 1875 року, атестат про службу його батька, Миколи Шульгина, указ про підтвердження дворянства роду Шульгиних, формулярний список про службу Якова Шульгина, його свідоцтво про народження) містяться у Кіровоградському обласному державному архіві й столичним дослідникам невідомі.

Хоча родина Шульгиних прожила у Єлисаветграді всього шість років, Яків Миколайович міг залишити тут неоціненний слід. За припущенням того ж таки Володимира Боська, він, учень Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова, міг бути справжнім автором «Історичних нарисів м. Єлисаветграда», які повернулися до нащадків під ім’ям довголітнього міського голови Олександра Пашутіна. Своє припущення краєзнавець ґрунтує на тому, що історичні нариси написані дуже професійно, а практика, яка полягає в тому, що освічені люди задля заробітку готують якісь тексти, що будуть підписані зовсім іншими іменами (вона побутує й нині), цілком могла бути у вжитку й наприкінці ХІХ століття.

Шульгини повернулися до Києва у 1899-му, і лише через чотири роки Яків Миколайович дістав дозвіл викладати російську мову та літературу у знаменитій Першій Київській гімназії. Його учнями були Михайло Булгаков. Костянтин Паустовський, Олександр Вертинський. Ігор Сікорський…

На це запитання будь-хто, хто хоч трохи цікавиться українською історією, відразу відповість: на Аскольдовій могилі. Так, Володимир Шульгин був серед тридцяти студентів, похованих там. Це про них знаменитий вірш Павла Тичини, це на їхній могилі промовляв Михайло Грушевський, саме Володимирові присвятили свої спогади Людмила Старицька-Черняхівська та Сергій Єфремов.

Але в одному з торішніх номерів газети Конгресу українських націоналістів «Шлях перемоги» з’явилося сенсаційне повідомлення. Прах його друга Науменка (до речі, цілком можливо, сина директора гімназії, в якій навчався молодший Шульгин) разом із прахом Володимира родичі таємно перепоховали на Лук’янівському цвинтарі у Києві. Вони померли, обнявшись, і так були й поховані, ще перед зруйнуванням Аскольдової могили. І ця версія підтвердилася — на останню річницю бою під Крутами відбулося перепоховання. Маємо тепер могилу — одну з небагатьох, тих, хто загинув за Українську державу під час визвольних змагань.

* * *