– Олександре, про що останніми десятиліттями говорили люди вечорами на кухнях?

- Мої батьки, які народилися у 40-их роках, із забороненого, пригадую, говорили про абсурди радянської влади, лицемірство комуністів. А от бабуся і дідусь згадували далекі 20 роки. Запам’ятав, як бабуся розповідала про розкуркулення. Чоловік, казала, як проклятий, працював вдень і вночі – не було коли вгору глянути, доробився до клаптика землі і мав коняку. За ту коняку більшовики назвали його куркулем і вислали на Сибір.

- Пригадую такий епізод з дитинства. Ми в українськомовному місті живемо – Долинська – у нас 95 відсотків українців і майже всі говорять українською мовою. Коли я ходив до школи, на нашій вулиці жили тільки дві сім’ї, у яких чоловіки розмовляли російською. З одним із них бабуся здоровкалася. А з другим – ніколи. Якось я поцікавився у неї - чому Ти не здоровкаєшся з Дурейкіним? "А як же, - каже, - будеш з ним здоровкатися? У 32 році він прийшов до хати і забрав усе, що було, - і картоплю, і полову, і зерно. У мене дитина з голоду через нього вмерла". А далі бабуся розповідала, який був голод страшний. Як треба було ховатися, аби тебе не з’їли. Розповідала й про другу світову війну. Я навчався у радянській школі і мені було дивно чути, що, виявляється, у багатьох селах на Центральній Україні німців спершу зустрічали – хлібом-сіллю – сподівалися, вони принесуть визволення від радянської влади, яка виморила людей голодом. А коли стало зрозуміло, яку насправді мету мали німці, і що то просто нові загарбники, - почали чинити спротив. Хоча я жодного разу не чув, аби хвалили партизанів. Можливо, тому, що в нас степи і партизанів було не дуже багато. А, може, тому, що сталася страшна історія. В одному зі сіл так звані партизани, які того дня щось святкували, впіймали і застрелили якогось німця. Ніякої тактичної потреби в тому не було. А німці потім жорстоко помстилися людям – розстріляли ціле село. Руками чи то румунських, чи то калмицьких загонів, що їм допомагали. Партизанам, які вбили німця, потім прислали нагороди з Москви. Але вони тут більше не жили – люди їм не пробачили.

- А розповідали у родинах про отаманів 20 років?

- Про отаманів – наших повстанців з Кіровоградщини – розповідав дідусь – він у мене був 1894 року народження, учасник громадянської війни. Про отамана Матвія Григор’єва і про Костянтин Блакитного, який у нашому Долинському районі, в селі Варварівка, мав штаб, і який був головним отаманом Холодного Яру. Отаман Блакитний, до слова, керував величезним 30-тисячним загоном повстанців. Було б непогано, якби все це знали діти. Але, на жаль, у наших школах цього не вивчають. Коли ще я був школярем, часом доводилося натрапляти на прізвища Пестушко, Махно. Навіть фільм показували. Але за роки радянської влади комуністичні ідеологи навчили людей, що то були бандити. Хоча насправді все було геть інакше. Неподалік від Кіровограда розташоване село Верблюжка. Колись воно було величеньке, і лишень з цього одного села отаман Григор’єв узяв до себе у військо10 тисяч чоловіків.

- Радянська влада це село не покарала?

- Покарала. Ще й як. Після громадянської війни з цього села людей вивозили на Соловки, просто розстрілювали. Потім їм зробили Голодомор. Після того Голодомору – ще один Голодомор. Потім була війна. Тепер я часто буваю у Верблюжці. Десь колись у когось запитаєш про славних українських отаманів. А в селі про них не знають. Не знають, хто такий Григор’єв. Не через те, що люди байдужі, а через те, що там половина людей – завезені. В одному тільки Долинському районі, за нашими підрахунками, загинуло від 12 до 16 тисяч українців від Голодомору. І в той же час сюди тричі привозили ешелонами людей. У сусідньому Устинівському районі є цілі села, у яких старі люди розмовляють незвичною російською мовою - зі старовинним акцентом.

- Отже, то була система – у вимерлі українські села завозили людей з Росії…

- Так. Дідусь, який родом зі села Іванівки Долинського району, розповідав ще таку історію. Поруч з Іванівкою – ще одне село. Прийшли рускі війська і знищили всіх до одного – старих і малих. А через кілька днів привезли туди ешелон людей – таке практикувалося. Потім, казав, коли вже це було російське село, ночами приходили наші повстанці і мстили за вбитих українців. На війні, казав дідусь, святих не буває. До речі, за розповіді про ті страшні часи можна було потрапити на Соловки. Тому люди довго боялися й згадувати про минуле. Тому багато наших людей і не знають правди, що тут робилося…

- Чому кіровоградці приходять у "Свободу", що вони тут шукають?

- Кіровоградські свободівці не сидять склавши руки – намагаємося щось робити. Нині надзвичайно складна економічна ситуація. Якщо порівнювати рівень життя людей влітку і вже восени минулоріч, у жовтні, – то це небо і земля. За один місяць люди опинилися на межі виживання. "Свобода" відразу на це відреагувала - ми брали участь у Київських та кіровоградських акціях протесту автомобілістів, інших соціальних акціях. У нас на громадських засадах людям надають юридичні послуги. Для прикладу, нині наш юрист вирішують справи людей, які по догляду за дітьми не отримують того, що їм належить. Адже держава увесь час дурить людей. Уряд Тимошенко багато всього наухвалював, наобіцяв і – не виконує. От приклади того, що нині відбувається. В одній з організацій людей примусили підписати документ, що вони один день віддають на користь незрозуміло-кого. Люди працюють, але раз у місяць за цей день їм гроші не нараховують. Крім цього, їм зняли всі премії і надбавки, а обсяг роботи не зменшився, бо зменшилася кількість працівників – багатьох скоротили. В одній з будівельних фірм 120 осіб відправили у безоплатні відпустки, а ще 120 узагалі звільнили. І від жовтня люди зовсім без засобів для існування. Люди приходять до нас – бо мають на нас надію. Ще влітку минулоріч, побачивши наш намет, люди запитували – а що, вибори скоро? Тепер вони звикли, що "Свобода" – це справжня партія, яка несе людям правду та ідею.