Крім головного винуватця поганого санітарного стану міста Інгулу, називалася і відсутність каналізації. Через слабкість санітарного нагляду двори являли собою "клоаки”. Було брудно в дрібних торговельних і промислових закладах. Не відповідали нормам гігієни ринки та міські бойні. Особливо небезпечною ситуація була влітку, коли поширювачем інфекцій ставав і пил. Поливалися лише центральні вулиці, тоді як про окраїни ніхто не турбувався. Заселені міською біднотою, вони являли собою багатий матеріал для будь-якої епідемії. Найчастіше поширювалися скарлатина, тиф, дифтерит і дизентерія.

З метою контролю за ситуацією санітарний персонал відвідував торговельно-промислові заклади (які виготовляли чи продавали харчі і напої) готелі, звалища тощо. Але слабко допомагали міській санкомісії виборні дільничні санопікуни. Міський санлікар В. Фіалковський контролював чистоту тротуарів і половини вулиці власниками або завбудинками. Очищення ж ринкового та інших майданів, бульварів тощо відносилося до відання міста. Із плиткових та забрукованих тротуарів сніг і бруд мали прибиратися невідкладно, а кригу – зчищати або посипати піском. Необхідно було терміново вирівнювати на вулицях снігові пагорби, нерівності, які перешкоджали вільному руху. Під час танення снігу треба було розчищати водостоки.

Порушникам цих правил робилося нагадування зі встановленням 1–3-денного терміну виконання їхніх обов’язків. Потім складався протокол з притягненням до відповідальності. При необхідності міське управління могло організувати терміново очищення, вивезення і дезінфекцію за рахунок винних.

Сміттєві ящики, помийні ями тощо мали влаштовуватися на певній відстані від приміщень і житла, їх необхідно було очищати одразу при наповненні, а при епідемії – максимально частіше. У дворах заборонялися обробка і складування сирих шкір. Використовувалися залізний купорос, хлорне вапно, карбонова кислота. Заборонялося сміття і нечистоти заривати в дворах або скидати й зливати в яри, звідки вони могли потрапити в річку.