Деякі наші краєзнавці дуже ревно відносяться до особи давнього міського голови Олександра Пашутіна. Річ у тім, що цей махровий реакціонер, горілчаний монополіст і хабарник, передавши свою сутність в «Історичному нарисі м.Єлисаветграда», став уособленням такої милої багато кому сьогодні імперської ідеї.

 З цієї книги краєзнавці, про яких мова, черпають теми для матеріалів про минувшину нашого обласного центру. А потім ті матеріали стають надбанням далеких від нагальних місцевих проблем людей, котрі тлумачать їх поза рамками здорового глузду. Живий приклад – Пашутінська вулиця.

Якщо хтось запитає: а чому це Пашутін та махровий реакціонер? – відповімо: це він, посадова особа,  інспірував єврейські погроми, бо небезпідставно вбачав у єлисаветградському єврействі конкурента на торговому полі бізнесу. Якщо запитати, чому він являється горілчаним монополістом, то відповімо: якраз Олександр Миколайович зосередив у своїх руках єлисаветградську торгівлю спиртними напоями, взявши її у держказни на відкуп. Ми не говоримо про бізнесовий бік цієї справи, а маємо на увазі лише її моральний, християнсько-православний аспект.

На закид про «безсрібництво» міського голови наведемо такий приклад. Поряд з нашим знаменитим театром довгий час тулилася молочна ферма Радомисльських-Аксенфельдів з усім букетом такого виробництва. Зрозуміло, що ті запахи не додавали естетичного задоволення шанувальникам Мельпомени. Численні скарги зустрічали від влади  обіцянки, що дискомфорт буде усунуто. Але від каденції до каденції (Пашутін переобирався міським головою кілька разів) нічого не змінювалося. Після кожного гострого моменту до Олександра Миколайовича навідувався хто-небудь із членів розгалуженого роду і, як кажуть, ногами відчиняв двері, бо руки були зайняті.

Дізнавшись про майбутнє прибуття імператорської свити на чолі із «самим» у 1888 році на височайший огляд, Пашутін змусив молочників припинити торгово-виробничу діяльність і ліквідувати ферму. Пан голова зладнав навпроти театрального скверика бутафорну тріумфальну арку, під якою мусив пройти цар-миротворець. Отже імператорський ніс не повинен був постраждати, і не постраждав.

Та тільки столична компанія за поріг, як вивіска, огорожа, сараї та інша атрибутика корівника вмить з’явилися знову. Якщо хтось пояснить факт інакше, ніж отримання хабара від Аксенфельдів (до речі, родичів пізнішого радянського діяча Григорія Зінов’єва-Апфельбаума), просимо поділитися своїми міркуваннями.

От наша сучасна топонімічна комісія чи з незнання, чи свідомо перетворила радянську вулицю Компанійця на старорежимну Пашутінську. Тоді все відбувалося під лозунгом повернення «історичних першоназв», але якось так вийшло, що про дійсну першоназву вулиці – Невська – ніхто і не згадав.

Але чомусь виходить, що у часи, коли потрібна консолідація українського суспільства, знаходяться майстри штучно роздмухати ледь тліючі іскринки дражливих тем. Так трапилося із невмотивованою ідеєю перейменування кількох вулиць обласного центру. Мова йде про зміну назв вулиць Карла Маркса на Велику Перспективну, Леніна – на Дворцову, Володарського – на Тарковського і Другу Поперечну – на Литвинова (був такий Герой Радянського Союзу). Нічого не маємо проти двох останніх перейменувань, але дві перші викликають обурення нахабним нав’язуванням громаді особистих начальницьких уподобань, здивування низьким рівнем знань у краєзнавстві та безграмотністю й безкультур’ям взагалі. Скажімо, про яку «перспективу» можна говорити при сьогоднішніх латках на всьому, куди можна їх пришити і де їх не було зовсім недавно? 

Маніпуляції, подібні пашутінському варіанту, робляться з теперішньою вулицею Леніна. Їй нав’язується, з якого боку не поглянь, алогічне найменування Дворцова. У відкритому зверненні до обласної і міської влади «Філологи – за Театральну вулицю!» фахівці-словесники гостро вказали на дурнуватий словотвір «дворцова». Подібне звернення написали і громадські та політичні діячі – з такою ж вимогою.

Якщо ж йдеться про першоназви, то схожий на казарму, чим він по суті і є, «палац» збудовано у 1849-50-их роках. Ось і запитаємо у наших знавців топонімів, як називалася вулиця до явлення тут, за виразом Тараса Шевченка, «неудобоваримого тормоза» Миколи І? Це він заклав масивний і похмурий, позбавлений будь-якого декору, червоний паралелепіпед будівлі. Цар подбав, щоб там було кілька кімнат, де на день-два могли розташуватися короновані гості, коли відвідували центр військових поселень. Річ у тім, що російська мілітарна машина уподобала приінгульські степи для проведення навчальних зборів великих воїнських з’єднань. Повелося мало не щорічно з часів Олександра І тут «гратися в солдатиків». А що то за огляд, коли на ньому не присутній самодержець всеросійський? Тому й випало єлисаветградцям лицезріти чотирьох войовничих імператорів, починаючи з 1817 до 1888 року. До маневрів щоразу залучалися майже стотисячні контингенти «бравих реб’ятушек».

Чому ж так недоладно трапляється з тими пропозиціями про перейменування? Можливо, наші читачі схочуть відповісти на це питання та поділитися думками?

Микола ЛИСОГОР,